Порожня могила

— Кілька місяців тому, — провадив Джордж, — ми зустрічалися з онуком Тома Ротвела. Що він тоді робив? Створював прохід до Іншого Світу. Пам’ятаєте, чим він для цього користувався? Викраденими Джерелами й незграбним обладунком для Тіні, що Крадеться. Судячи з усього, він готувався до цього не один рік. Проект був масштабний і водночас не дуже вдалий. Таке враження, що над ним працювала людина, яка знала, чого вона хоче, однак мусила діяти навмання. Гадаю, Ротвел намагався повторити щось таке, що раніше вже вдалося його дідові й Марісі.

— Тобто відвідати Інший Світ?

— Так. Ротвел знав, що це можливо теоретично, проте зіткнувся з технічними проблемами. З одного боку, він намагався зробити цей прохід достатньо великим — пригадайте дзеркало, яке ми знайшли в підвалі магазину Ейкмерів десь із рік тому, — й ця спроба призвела до відомої навали привидів у Челсі. Потім він створив інший прохід далеко від міста, що спричинило навалу вже в сусідньому селі. На превеликий Ротвелів жаль, ми поклали край усім його експериментам.

— Еге ж, наробили ми там кваші, — усміхнувся Локвуд.

— Отож-бо. А тепер згадаймо обладунок, який Ротвел використовував для захисту в Іншому Світі. Вкрай незграбний і важкий,—зауважив Джордж. — Варто тільки порівняти його з накидками, які надягали ви з Люсі. Ви пересувались набагато легше, адже ті накидки було зроблено з пір’я. Таким чином, можна напевно сказати, що Ротвел лише силкувався наздогнати ту, що була далеко попереду.

— Тобто Марісу?

— Саме її. Вона винайшла інший, власний спосіб переходу до Іншого Світу. І, гадаю, таємно, непомітно для всіх користувалась цим способом багато років. Цей прохід вона облаштувала в зручному, добре захищеному місці, і саме з нього увесь цей час поширюється навала привидів, — перш ніж закінчити, Джордж знову поправив окуляри. — Тільки не питайте мене, де воно, те місце. Сьогодні ж, надвечір, ви туди вирушите.

— Еге ж, до Будинку Фіттес, — підхопив Локвуд. — На Трафальґарській площі, до самісінького центру Лондона.

— Саме це я й хотів сказати, — погодився Джордж.

— Але навіщо? — вигукнула Голлі. — Досі так ніхто й не пояснив мені: навіщо так ризикувати? Навіщо тривожити духів? Навіщо вони коїли всі ці моторошні речі, знаючи про їхні наслідки?

— Навіщо? — зітхнув Джордж. — Мабуть, через те, що ця штука працює. Маріса багата, могутня, а найголовніше — жива, молода й здорова через шістдесят років після початку своїх досліджень.

Я пішла ставити чайник на вогонь. Стоячи біля мийки, я зненацька вирішила подивитись, чи ніхто не підслуховує нас знадвору. Я поглянула крізь щілини в шторах на зарослий, давно вже не стрижений газон, на будинки по той бік вулиці, на стару яблуню біля муру. Я несподівано уявила, як багато років тому під цією яблунею стояв малий Локвуд, коли побачив мертвих батьків — перші привиди в своєму житті. Зараз у садку не було нікого, тільки висока трава й кілька перезрілих яблучок на гілках. Навколо панувала тиша.

— Ти щойно казав, Джордже, — мовив Локвуд, коли наші кухлики знову були повні окропу, — що Маріса винайшла легший спосіб потрапляти до Іншого Світу, ніж Том Ротвел. Чому ти так вирішив?

— Бо вона Слухачка, — відповів Джордж. — Одна з двох найкращих Слухачок у світі.

Він поглянув на мене, і я насупилась:

— Що це ти маєш на увазі? Я не влаштовую прогулянки до Іншого Світу.

— Ні. Хоча колись ти побувала там. Річ ось у чім. Я міркував над тим, яку вигоду можуть принести Марісі подорожі до Іншого Світу. Відповідь, здається мені, очевидна. Вона там розмовляє з духами. А якщо жива людина спілкується з духами, то сама стає ближча до них. А тепер скажіть: хто з нас найближчий до духів? Чиї розмови з черепом надали нам стільки важливих відомостей?

Усі поволі обернулись до мене — Локвуд, Джордж, Кіпс... Ні, в їхніх поглядах не було жодного докору, тільки задума. Хоча такі погляди все одно дратували мене. А тут іще й череп у склянці заходився мені по-панібратському підморгувати й вибалушувати очі.

— Саме про це я завжди казав тобі, Люсі, — промовив він. — Ти і я — одна команда! Ба навіть більше — ми з тобою одне ціле, і всякий це знає!

— Ніяке ми не одне ціле, — буркнула я.

— Одне ціле, їй-право!

— Мрій більше! — я поглянула на друзів. — Не питайте мене, що він тільки-но тут торочив. Це просто дурниці...

Джордж поправив окуляри:

— Ось тобі й приклад. Маріса розмовляє з привидами так само, як ти. Щоправда, навряд чи влаштовує їм отакі сімейні сцени... Хтозна, якими секретами духи діляться з Марісою! Які таємниці життя й смерті відкривають їй!

Я хитнула головою:

— Якщо так, то вона щаслива. А цей череп нічогісінько не знає ні про життя, ні про смерть.

— Як це — не знаю?! Хіба я мало тобі розповідав? Тобі просто бракує кебети, щоб усе це зрозуміти!

— Та замовкни вже!

Локвуд кілька хвилин мовчки спостерігав за черепом, та врешті-решт утрутився: