Порожня могила

— Ти диви! — відразу залунав у моїй голові голос черепа. — Оце то розкіш! Аж нудить від позолоти. Минулого разу тут усе було по-іншому: кілька дешевеньких стендів і одна стара канапа... До речі, а де ж Маріса? Ото, біля трибуни, не вона. Стоїть якийсь прищавий парубійко й сосиску наминає. Сподіваюсь, навіть тобі це видно.

— Я бачу, що її досі немає, — пробурмотіла я у відповідь. — Ми досі на неї чекаємо. Бачиш трибуну? Отам вона й з’явиться, — я трохи посунула рюкзак ногою і обернулась до Локвуда: — Цей череп якісь дурниці меле. Хвилюється, мабуть. Як і я.

— Не хвилюйся, — сказав Локвуд. — Ми ж серед друзів.

Він кивнув у бік трибуни, біля якої, притулившися спиною до стіни, стояв сер Руперт Ґейл у яскраво-зеленому костюмі. Він перехопив мій погляд і ледь помітно махнув мені рукою.

— Може, прохромити його тут-таки, й квит? — запропонувала я.

Локвуд усміхнувся:

— Я б залюбки, тільки шкода бруднити його кров’ю цю чудову підлогу, — він узяв у служника ще одну склянку соку й запитав: — Хочеш іще соку, Люсі?

— Ні. Не розумію, чому ти такий спокійний.

— Бо я пливу за течією, як і всі, що тут зібралися, — зовні Локвуд поводився так само безжурно, як і сер Руперт, проте очі в нього схвильовано буравили кожен куточок зали. — Може, нам краще посунутись ближче до колони? Там можна буде навіть подрімати, якщо виступ Пенелопи триватиме надто довго.

То була найвіддаленіша від трибуни колона, за спинами майже всього натовпу запрошених. Вона сяяла блідо-блакитним вогнем. Усередині, за склом, на сталевій підставці виблискував зазублений, моторошного вигляду ніж, той самий, яким п’ятдесят років тому коїв свої злочини Клепгемський Різник. Поглянувши на цей ніж зблизька, під належним кутом, можна було побачити привид самого Різника — він завжди ширяв над своєю зброєю. То був би чи не найспокійніший з дев’яти духів, ув’язнених у тутешніх колонах, якби не зойки приведених сюди на екскурсію переполоханих школярів. Річ у тім, що коли розлючений натовп наздогнав урешті цього вбивцю, то йому насамперед видерли з лоба очі.

Десь удалині ляснули двері. Гомін у залі негайно вщух, змінившись ледве чутним схвильованим бурмотінням, що скидалось на шурхіт вітерцю в опалому листі.

Сер Руперт обернувся до бічних дверей і кивнув.

Долинули гучні кроки високих підборів.

— Овва. — обізвався череп. — Ось і вона.

Локвуд негайно взяв мене за лікоть і прошепотів:

— Слухай уважно, що вона казатиме, Люсі. Мені треба знати кожне її слово.

— Стривай, а що ти хочеш...

Аж тут до зали увійшла Пенелопа Фіттес.

При світлі електричних ламп вона легко наближалася до трибуни — струнка, висока жінка з довгим чорним волоссям, що спадало їй на плечі. На ній була елегантна темно-зелена сукня до колін, радше ділова, ніж парадна. Найбільше мене вразило те, що Пенелопа зовні здавалася звичайнісінькою людиною. З гордовитим спокоєм ставши біля трибуни, вона блиснула білозубою усмішкою й промовила:

— Усім добрий вечір.

Цей низький, владний голос не можна було сплутати з жодним іншим. Від його звуків мені перехопило подих. Так, то була вона, Пенелопа Фіттес, директорка компанії «Фіттес», тимчасова управителька компанії «Ротвел», а насправді — голова всіх лондонських психологічних агенцій. Упродовж кількох останніх місяців вона була центром усіх наших зусиль, думок, страхів, намірів та мрій. Усе виходило від неї, від її влади й таємниці, й поверталось назад до неї.

Тільки-но ступивши до зали, вона привернула до себе увагу всього натовпу. Її постать віддзеркалювалась у сотнях склянок та келихів, у дев’яти колонах із посрібленого скла, в тисячах кришталевих підвісок на люстрах. Мені здалося, що до неї обернулись навіть привиди, ув’язнені всередині колон. Виструнчились охоронці в сріблястих куртках, що стояли вздовж стін; двоє чи троє з них навіть підняли руки, віддаючи господині честь. Мої колеги — агенти з інших компаній — не віддавали честі, проте так само замовкли. Тільки сер Руперт Ґейл, як і раніше, безжурно спирався об стіну, хоч так само не зводив очей з Пенелопи, уважно стежив, як вона сьорбає воду зі склянки, перебирає свої папери й нарешті знов усміхається до принишклого натовпу.

— Я дуже рада, що ви завітали до мене цього вечора. Язнаю, як ви нині заклопотані, — вона пильно оглянула всіх нас — і сивих підстаркуватих керівників, і юних недосвідчених агентів, — ніби оцінюючи. — А ще, перш ніж почати, я хочу подякувати керівництву ДЕПРІК за зроблену мені ласку прийняти всіх вас у себе. Ця зала бачила чимало славетних зібрань та зустрічей. Моя бабуся Маріса часто влаштовувала їх тут...

«Моя бабуся Маріса»? Почувши це ім’я, я примружила очі й насупилась. Ні, навіть із такої відстані Пенелопа анітрохи не скидалась на особу, що має понад вісімдесят років.

— Черепе! — прошепотіла я. — Ти бачиш її?