Порожня могила

— Звідси погано видно... В мене перед очима ножиська якогось агента. До того ж він раз по раз брикає однією ногою, мов кінь...

— Ти хоча б можеш сказати, вона це чи не вона?

— Так, це вона. Маріса. Тут усе достеменно ясно.

Недовірливо хитнувши головою, я обернулася до Локвуда: — А ти що скажеш?

Проте Локвуда тут уже не було. Я сиділа біля колони сама.

Таке траплялось уже не раз. Тут не було причини ні дивуватись, ні сердитись, проте цього вечора мої нерви не витримали. Вилаявшись, я озирнулась на всі боки, однак Локвуд кудись пропав.

— Скажу ще раз: я знаю, як ви нині заклопотані, — Пенелопа не марнувала часу і відразу перейшла до найголовнішого. — От тільки «заклопотані» — слово не дуже доречне. Я радше сказала б — перевтомлень Ми всі щосили боремось із надприродними силами, що загрожують нашій великій країні, — витонченим порухом вона показала на колони. — Бачите ці колони? Ці славетні колони, що нагадують нам про початок боротьби з Проблемою? Дев’ять легендарних артефактів! Коли моя бабуся здолала таких привидів, як Довгий Г’ю Генретті чи Клепгемський Різник, то подумала, що виграла війну. Коли вона загнала Морденського Полтерґейста назад до його срібного чайника, то й гадки не мала, що лише через два покоління такі подвиги стануть буденною справою, до якої щоночі братимуться численні сміливі й самовіддані молоді люди. Нині ми могли б заповнити артефактами сотні таких колон, проте страхіттям, з якими ми стикаємось, досі немає кінця... І до того ж яку ціну нам доводиться сплачувати!

Вона знову ковтнула води й махнула розкішною гривою чорнявого волосся. На її шиї виблискувало золоте намисто, оздоблене камінцями, напевно, діамантами. Камінці мерехтіли при світлі ламп. Усі похмуро чекали продовження, заздалегідь знаючи, яким воно буде.

— Ми всі пам’ятаємо труднощі Чорної зими, — провадила Пенелопа. — Найдовшої й найгіршої за всю історію Проблеми. Кількість смертних випадків досягла максимальної позначки, особливо серед агентів маленьких компаній, що не мають достатніх ресурсів... — вона оглянула мовчазний натовп іскринками своїх чорних очей. — Пригадайте ті часи. Пригадайте, скільки ваших юних друзів тоді загинуло, намагаючись вибороти спокій для нашої країни?

— З наших друзів — жоден, — пробурмотіла я собі під ніс. — Агенція «Локвуд і К°» пережила цю зиму без утрат.

Я озирнулась. Як і слід було сподіватись, Локвуд досі не повернувся.

— Надходить нова зима, — вела далі Пенелопа Фіттес. — Знавці кажуть, що вона буде не краща за попередню. Скажіть мені: хіба комусь із вас хочеться побачити нові ряди могил біля плацу Кінної гвардії? Хіба ви хочете, щоб хтось із ваших співробітників опинився там? Звичайно, ні. І це щира правда. Ми не повинні допустити такого рівня смертності серед агентів. Я рада повідомити вас, що ДЕПРІК розглянув це питання і його керівництво прийняло цілу низку рішень, — вона махнула рукою в бік банера, що висів у неї за спиною. — Так, вони назвали ці рішення «Ініціативою Фіттес». Замість того, щоб дозволити ДЕПРІК закрити всі невеликі агенції, я погодилась узяти їх на майбутню зиму під захист своєї об’єднаної групи «Фіттес-Ротвел». Ми забезпечимо ці агенції додатковими грошовими коштами й технічними засобами, надамо нових співробітників, візьмемо на себе контроль над складними операціями... Ця угода діятиме з кінця жовтня й триватиме до березня наступного року, після чого ми оцінимо її ефективність...

У залі пролунало довге тихе зітхання. Усі розуміли, що це означає насправді. Чи подобалось це комусь, чи ні, відтепер усі невеличкі агенції переходили під Пенелопин контроль. Так само легко було здогадатись, що навесні цю «ініціативу» узаконять назавжди.

Поряд зі мною щось заворушилось. Невже повернувся Локвуд? Ні. То була тінь усередині скляної колони. Озирнувшись, я з огидою побачила прозору голову Клепгемського Різника, що притулився до скла й ворушив губами. Порожні очні ямки цієї тварюки тупились просто в мене. Я мимоволі здригнулась, аж тут у моїй голові залунав голос черепа:

— Агов, балухатий! Пошукай собі власної людини, а ця вже зайнята!.. Здається, він накинув на тебе оком, Люсі А знаєш, чому? Навіть через таке міцне скло, навіть із дірами замість очей він відчув, що ти побувала на Тому Боці.

— Як це? — трохи злякалась я.