Порожня могила

— На тобі залишився потойбічний дух. Як від парфумів, тільки змити його неможливо. Він зостанеться в тебе назавжди. І в Локвуда — теж. От тільки з Марісиним духом його не порівняти. Вона геть просмерділа ним.

— Духом Іншого Світу?

— Так. Тобі здається, що Маріса така гарненька.. Це не тому, що вона сидить на дієті й займається йогою. Будь певна.

— Агов, Люсі! — біля мене знову хтось заворушився, проте цього разу то був не Клепгемський Різник, а Локвуд. Я відразу помітила, як зарожевіли його щоки, а на скронях виступив піт. Він досі тримав у руці склянку з соком і запитав мене, відсьорбнувши з неї: — Я нічого цікавого не пропустив?

Я поглянула на Локвуда, відчуваючи, як моя тривога за нього змінюється роздратуванням, і відповіла:

— Хіба що всю її промову.

Пенелопа тим часом завершила свій виступ кількома банальними фразами, усміхнулась, махнула всім ручкою й зацокала підборами до виходу з зали, де панувала мертва тиша. За нею рушили кілька її охоронців у сріблястих куртках. Коли вона зникла за дверима, лише після цього зала нарешті ожила. Залунав тихий гомін, який дедалі гучнішав і врешті переріс у справжній гармидер.

— Усі, здається, щасливі, — зауважив Локвуд.

— Атож, як і слід було сподіватись, — так само похмуро відповіла я. — Вона ще дужче причавила нас. Ще й прикрилась пам’яттю загиблих агентів. Мовляв, маленьким компаніям не уникнути нових утрат, тож працюймо вкупі. Інакше кажучи, всі ми переходимо під її ніготь — чи до вподоби це нам, чи ні. А де ти був аж досі?

Локвуд усміхнувся мені, як людина, що тільки-но прокинулась. Так і не відповівши мені, він запитав:

— А що сказав череп?

— Те саме, що раніше. Каже, що це і є Маріса. Зовні вона змінилась, зате сутність її та сама, що в жінки, з якою він розмовляв кількадесят років тому. А ще від неї тхне духом Іншого Світу.

Локвуд байдуже кивнув, ніби все це анітрохи не зацікавило його. Він позадкував, даючи дорогу двом понурим агентам з компанії «Мелінґкемп». Усі гості тим часом прямували до виходу. Дехто затримувався, щоб узяти собі ще якийсь напій чи закуску, проте більшість усе-таки прагнула якнайшвидше забратися звідси. Ми з Локвудом, одначе, й досі сиділи за колоною, зсередини якої зирив на нас своїми порожніми очними ямками привид.

— Найприкріше те, — мовив Локвуд, — що відповідь на всі наші питання зараз так близько...

— Ти щось бачив?

— Ні. Намагався, але не зумів.

— Тоді звідки ти знаєш, що...

Він нетерпляче махнув рукою:

— Бо Джордж мав рацію! Відповідь — тут, у Будинку Фіттес! У неї все напохваті, й це дозволяє їй тримати все під контролем! Вона не така дурепа, як Стів Ротвел, що влаштував свої лабораторії просто неба в селі, куди міг потрапити хто завгодно, й виробляв там свої божевільні експерименти! Ні, у неї все тут — і так було завжди! Джордж раніше працював тут, і Кіпс — так само. І вони обидва кажуть, що тут є чимало місць, куди не пускають майже нікого. Це й кілька поверхів підвалів, і особисті Пенелопині апартаменти нагорі. Ти бачила краєм ока Чорну Бібліотеку — там теж повнісінько засекречених книжок. Сьогодні я спробував зазирнути нагору, до житла Пенелопи. Я певен, що розгадка всіх таємниць саме там! — він кивнув у бік дверей, що вели із зали до внутрішніх приміщень. — Там Зала Загиблих Героїв, а за нею ліфти. П’ять ліфтів — з бронзовими дверима, а шостий — із срібними! Той самий, який веде до її кімнат! Як мені хотілось туди потрапити хоч на десять хвилин! Але це неможливо, — зітхнув він.

Я вирячилась на Локвуда:

— Ти що, спробував пролізти туди?..

— Так, мені здалося, що нагода саме слушна, —усміхнувся він. — Пенелопа тут, унизу. Всі її охоронці біля неї, пильнують, щоб ніхто не зайняв їхню любу господиню. Мені залишалось тільки непомітно вислизнути з зали. Зо два рази, щоправда, довелося попетляти, щоб не зіткнутися з ким не треба, але... Одне слово, до Зали Загиблих Героїв я дістався легко. А от далі... Біля кожного з ліфтів стоїть варта. Здоровенні мамули. Довелося вертатись ні з чим.

— А якби не варта, ти поїхав би вгору срібним ліфтом?

— Звісно, поїхав би.

Я аж вибухнула гнівом. Як близько Локвуд підійшов до тієї межі, що розділяє відчайдушність і невситиму жагу смерті?

— Локвуде, — холодно сказала я, — тобі треба поводитись обачніше. Я повірити не можу, що ти насмілився на таке сам, без мене! Я навіть не думала, що...

Мене перервав чийсь радісний вигук:

— Локвуде, нишпорко ви такий! Я так і думав, що ви ховаєтесь десь тут! — до нас, допиваючи келих шампанського, прямував сер Руперт Ґейл. — Що, удвох тут причаїлись? Перетравлюєте невеличку Пенелопину проповідь? Чи, може, шукаєте ще бутербродика, панно Карлайл? — він весело підморгнув мені. — Можу принести вам хоч цілий пакунок!