Порожня могила

— Як саме він лежав? — наполегливо, навіть сердито розпитував Локвуд у Голлі. — Горілиць, долілиць, як саме?

— Здається, долілиць, — відповіла Голлі, витираючи сльози.

— Дуже побитий?

— Е-е... здається, так...

— Притомний чи непритомний?

— Непритомний.

— І відтоді так і не опритомнів?

— Ні. Джейк викликав швидку допомогу, і його забрали до лікарні. Це, на щастя, було недалеко звідти. Джейк поїхав разом з ними. Джордж зараз там.

— Вони не повідомляли про його стан?

— Ні.

Локвуд походжав туди-сюди передпокоєм. Обличчя його було напружене, щелепи міцно стиснуті. Трохи походивши отак, він урешті запитав у Голлі:

— Звідки ти про все це дізналась? Я думав, що ти поїхала додому.

— Я справді поїхала. Проте Джейк знає, де я живу, він колись підвозив мене додому. Спочатку він приїхав сюди, побачив, що тут нікого немає, й вирушив до мене. Привіз мене сюди, і тут уже я чекала на вас...

— Гаразд. Мені треба зателефонувати, — Локвуд попрямував до кухні.

— Локвуде! — гукнула я навздогін. — Хіба ми не...

— Я ж кажу, мені треба зателефонувати. Зачекай мене тут.

Він пішов. За хвилину ми почули, як він ступає залізними крученими сходами.

Ми з Голлі залишились у передпокої, намагаючись не дивитись одна на одну. А потім міцно обнялись. Стояти й дивитись у порожнечу разом виявилось легше, ніж поодинці. Більше зробити ми нічого не могли.

***

Навіть тепер, коли минуло вже стільки часу, події тієї страшної ночі залишаються в моїй пам’яті ніби розпливчастими, невиразними. Час виробляє дивні речі. Я, скажімо, зовсім не пам’ятаю, як довго й де саме я тоді була. Ось я в лікарні, а ось у передпокої разом з Голлі. А ось ми, знову-таки вкупі з Голлі, сидимо, закутавшись одним пледом, і чекаємо на Локвуда: це, напевно, було вже після невдалих відвідин лікарні Святого Томаса, де нам ніхто так і не сказав жодного слова про Джорджа. Найбільше мені чомусь запам’ятались лампи — кришталевий череп з абажуром у нашому передпокої, лампа з китичками на шафі у вітальні, ряди ламп денного світла на стелі в лікарні. Ці довгасті лікарняні лампи запам’ятались мені найкраще, вони скидались на мінуси, цілі ряди мінусів, які немовби натякали, що далі дороги немає. А ще запам’ятались залізні обереги від привидів, що висіли поряд із цими холодними лікарняними лампами, — вони тихенько бряжчали в струменях повітря, яке линуло з кондиціонерів. То була ніч вогнів, усюди вогні: яскраві й тьмяні, холодні й теплі, та щоразу байдужі й чужі. Їх і не вимкнеш, і не сховаєшся від них...

Як я потрапила до лікарні? І як повернулася додому? Цього я пригадати не можу. Зі мною, здається, був Локвуд, принаймні спочатку. Ось ніби миттєва фотографія: Локвуд в автомобілі, блідий у білому промінні захисних ліхтарів (знову ці вогні!). Далі довге чекання в лікарні, під час якого ми не перекинулись ані словом. Побачити Джорджа нам не дозволили. Не сказали навіть, де він і що з ним. Пам’ятаю, як хтось із нас (чи Локвуд, чи я) спересердя копнув ногою стілець у приймальному відділенні, а от чим це скінчилось — уже не пригадаю. Далі біля нас якимось чином з’явився інспектор Барнс, а з ним Квіл Кіпс, проте обидва невдовзі зникли. Потім — так само невідомим чином — я знову опинилась на Портленд-Роу разом з Голлі: перед нами стояла миска смаженої кукурудзи, а крізь щілини між шторами вже проглядав з-за вікна світанок.

Ніч поволі змінилася ранком, а Локвуд досі не повернувся. Цілий день він провів у лікарні й переказував новини через Кіпса, що раз по раз забігав до нас неголений, із почервонілими очима, кидав кілька слів і знову пропадав. А ще в моїх вухах без упину лунав шум — гучний, високий, схожий на нескінченний вереск. Джордж і далі лежав непритомний. У нього були рани на голові й численні синці на спині, руках і ногах. Один раз Локвудові дозволили поглянути на нього, проте тільки на хвилину. Тож нам з Голлі до лікарні не варто було й їхати, нас просто випхали б за двері, й квит.

Щоб якось відкинути похмурі думки і вдати, ніби звичне життя триває, ми з Голлі спробували взятись до роботи. Я скасувала всі замовлення й виклики, призначені на цей вечір. Голлі заходилась працювати з паперами, та невдовзі покинула їх — ніяк не могла зосередитись. Тоді ми перейшли до господарчих справ. Перебрали соляні бомби, насипали залізними стружками каністри. Потім Голлі вирушила до крамниці, принесла пакунок пончиків та пакунок кремових булочок, однак скуштувати їх ми так і не змогли і заховали все до буфета. А день ніяк не закінчувався.

Мушу сказати, що череп того дня жодного разу не заговорив зі мною — може, таким чином співчував мені, а може (і це ймовірніше), дбав про власну безпеку. Бо я тоді була така знервована, що краще було не займати мене балачками. І до того ж я почувалась тоді геть спустошеною. Можна сказати, випатраною. Просто дивилась у порожнечу й чекала.