Порожня могила

Аж урешті надвечір ми дістали від Локвуда — знову-таки через Кіпса — першу радісну звістку. Я вчепилась у неї, мов той потопельник у соломинку. Джорджеві вперше, здається, трохи покращало. Ні, він досі лежав непритомний, однак уже намагався ворушити руками й вустами. Локвуд переказав, що залишиться в лікарні й на другу ніч.

Та навіть після цієї звістки я не могла заснути. Може, ви гадаєте, що заснути після того, як проведеш півтори доби на ногах, — це дурниця? Аж ніяк. Я лягла в ліжко й вимкнула світло, силкуючись ні про що не думати, але тільки-но починала дрімати, як тут-таки прокидалась. Кінець кінцем я просто не витримала, вхопила рапіру і встромила її в стіну спальні.

Десь перед світанком я все-таки заснула, а коли розплющила очі, то здивовано побачила, що за вікном уже сяє сонце. Зі склянки за мною мовчки стежило обличчя привида. У стіні, прямісінько над комодом, стриміла рапіра. Був уже майже полудень. Виходило, що вчора я заснула просто в робочому вбранні.

Умившись і перевдягтись, я зійшла вниз. У будинку було тихо, наче в церкві. Все аж блищало чистотою: Голлі вчора постаралась і вичистила від пороху навіть обереги, що висіли в нас по стінах і на сходах. Підходячи до кухні, я почула, як там бряжчить посуд. Такі любі звуки, ніби з нещодавнього щасливого минулого...

— Привіт, Голлі!

Штовхнувши двері, я увійшла до кухні й побачила біля вікна Локвуда. На ньому були темні домашні штани й біла сорочка без краватки, з розстебнутим коміром. Із засуканих рукавів сорочки стриміли худі руки. Волосся нечесане — важко було зрозуміти, чи лягав Локвуд спати, чи ні. Обличчя, як завжди, бліде. Зате очі виблискували якось незвично, хворобливо. Проте тільки-но він помітив мене, як усміхнувся:

— Привіт, Люсі.

Мовчання після цього тривало лише секунду, проте мені ця секунда здалася вічністю. Цілу вічність я чекала, що скаже Локвуд, і врешті заговорила першою:

— То він...

— Джордж? Живий, — відповів Локвуд, поклавши на бильце крісла свої тонкі пальці й роздивляючись на них так, ніби вони були чужі. Далі, облишивши крісло, він обігнув стіл, обняв мене за плечі й пригорнув до себе. Чи довго ми так стояли — не знаю, правду кажучи, я рада була б стояти так щонайдовше.

— То з ним усе гаразд? — перепитала я, коли ми нарешті відсунулись одне від одного. — Справді?

— Ну, я не сказав би, що так уже гаразд... — зітхнув Локвуд. — Йому завдали кількох ударів по голові. Але ж ми знаємо, який міцний у нашого Джорджа череп, — він знов усміхнувся мені. — Найголовніше, що він живий. І навіть опритомнів, тож не хвилюйся.

— Опритомнів? І вже розмовляв з тобою?

— Так. Щоправда, ще трішки сонний. І вже вдома.

— Вдома?! Як?! Він тут?

— Цить! Так, він нагорі. Спить у моєму ліжку.

— У твоєму... Не в своїй кімнаті? — здивувалась я й, трохи подумавши, додала: — Зрозуміло. Щоб не підхопив якусь заразу...

— Авжеж. А я й на канапі чудово влаштуюсь.

— Звісно... Локвуде, я така рада, що ви повернулись!

— Я теж... Хочеш чаю? Та чого я, власне, питаю... Зараз наллю.

— А тепер розповідай, — попросила я. — Коли він опритомнів? Ти був тоді з ним? Що він сказав?

— Мало що сказав, не міг багато говорити. Він ще надто слабий. Лікар узагалі не хотів виписувати його з лікарні, та цього ранку визнав, що Джорджеве життя в безпеці, і... — Локвуд озирнувся, крутячи ложечку в руці. — Щось я забув, де в нас тепер лежать пакуночки з чаєм?

— На горішній полиці, як і завжди. Скажи-но, тобі вдалося хоч трохи поспати?

— Зовсім недовго... Не до того було. До речі, що я тільки-но збирався зробити?

— Заварити чаю. Сідай, я сама це зроблю... А де Голлі? Вона ще не прийшла?

Ще звечора Голлі поїхала додому, щоб хоч трішки перепочити.

— Ні, я не бачив її... — завагався Локвуд. — До речі, як там вона?

— Мабуть, як і всі ми... — я поглянула на Локвуда, вимішуючи чай. — Поки тебе не було, я думала... Ти, мабуть, надто суворо поводився з нею тоді, в передпокої, коли вона вперше розповіла нам про Джорджа...

Локвуд мовчки взяв чашку, покрутив її в руках і відповів:

— Я хотів знати всі подробиці. Побачити Джорджа так, ніби я сам там побував.

— Ти ж не винен у тому, що сталось із Джорджем.

— Справді? А Барнс вважає, що винен.

Я пригадала згорблену постать інспектора в пожмаканому бурому дощовику, коли він майнув повз мене в лікарняному вестибюлі. Просто так майнув — і все, без жодних деталей.

— Як Барнс розмовляв з тобою? — спитала я.

— Цілком чемно.

— А що він казав?

Локвуд зітхнув:

— Він міг узагалі нічого не казати. Усе було видно з його обличчя. Та й розмовляти зі мною відверто йому було незручно, з ним стояли кілька полісменів, ще й лікар, до якого потрапив Джордж, — Локвуд хитнув головою. — Колись він сам згадував, що працював і для «Фіттес», і для «Ротвела»... Можливо, з ним усе й гаразд, тільки я... Одне слово, тепер я Джорджа нікуди не відпущу. Тому я забрав його додому.

— Ну, зараз принаймні ти за Джорджем не стежиш, — зазначила я, поглянувши на стелю.

Він ще раз хитнув головою:

— А навіщо? Він там не сам.

— Хто ж із ним? Звичайно, не Голлі. І не Кіпс... Чи Кіпс уже тут?

— Ні, Фло.