Порожня могила

— Він міг вийти з зали крізь бічні двері, — показала рукою Голлі. — І спуститись униз іншими сходами. Цей театр — справжнісінький лабіринт...

Я не відповіла нічого. В моєму серці піднімався чорний страх, немов фонтан нафти, який от-от вирветься з свердловини...

«Він піде в морок...»

Я стисла зуби, щоб затамувати тривогу. Голлі сказала правду. Цей театр — справжній лабіринт. Бігати ним просто так було марно. Локвуд зараз міг бути де завгодно. Де завгодно...

А чи справді? Хоч привид з’являвся в різних місцях театру, мета його завжди була одна й та сама — заманити свою жертву на сцену. Чарлі Бада врятували, коли він прямував туди коридором... А Сід Морісон — єдиний, хто справді перебував тоді на сцені? Його врятувати не вдалося, він помер просто за лаштунками.

Тепер Красуня кликала туди нас. Чому б і ні? Адже вона й сама там померла...

Я підбігла до перил і поглянула з балкона вниз.

Спочатку я нікого не побачила, а далі... Що ж, Нещадній Красуні слід віддати належне — нашою нинішньою тактикою вона скористалась якнайкраще. Терпляче вичікувала, поки ми розійдемось, а далі, обравши жертву, розпочинала свою виставу. От і зараз ми були розсіяні по різних місцях і безпорадні: ми з Голлі — на горішніх ярусах, Джордж — у підвалі, Кіпс — узагалі бозна-де, а Локвуд...

Ось він, Локвуд. Неквапом прямує центральним проходом, та в його ході помітне щось механічне, незграбне. А потім мені здалося, що я бачу перед ним темну хмаринку, яка вабить його за собою.

Я окликнула Локвуда на ім’я. Тоді закричала на весь голос. Голлі, що стояла біля мене, підхопила мій крик. Та, на жаль, якщо в залі зі сцени було чути кожне слово, то тут усі звуки миттєво згасали. Локвуд навіть не обернувся, а от тінь, що пливла попереду нього, почула нас і полинула ще швидше, щоб якнайскоріше привести свою жертву на сцену.

— Мерщій, Люсі! — Голлі потягла мене за рукав. Вона, зрозуміло, дійшла тих самих висновків, що і я. — Нам треба потрапити вниз!

— Так... — навіть ще не вимовивши цього коротенького словечка, я знала, що зробити це ми не встигнемо. Надто вже багато попереду дверей, коридорів, сходів, які нам треба подолати... Часу в жодному разі не вистачить. — Іди сама, — сказала я. — Біжи щодуху.

— А ти?

— Біжи, Голлі!

Вона хутко зникла, залишивши по собі легенький аромат парфумів. Вона була чудовим агентом, що виконує накази без заперечень. Щоправда, якби вона довідалась про мій задум, то, може, й засперечалася б.

А я, правду кажучи, ледве впізнавала саму себе.

Я вимкнула власний розум, який наполегливо радив мені заховатись за першим-ліпшим кріслом. А моє чуття тим часом шукало виходу зі становища і прораховувало різноманітні, навіть неймовірні, варіанти цього виходу. Тільки-но Голлі побігла, як я зосередила свою увагу на перилах балкона.

Локвуд тим часом уже поволі піднімався бічними сходами на сцену. Його рапіра безпорадно хилиталась на поясі, руки байдуже висіли. Жодної спроби боронитись я не помічала. З балкона мені було чітко видно, який він тонкий, вразливий. Перед ним досі пливла примарна тінь, однак тепер я вже не зважала на неї. Я вилізла на перила, з яких звисали линви кількох трапецій. Їхні кінці були прив’язані до металевої рами, що виступала над залою. Кожна линва тяглася від трапеції вперед і вгору, а далі зникала в пітьмі, під високою стелею.

Я стала на раму й відновила рівновагу, намагаючись не дивитись на далекі ряди крісел унизу. Найзручнішою мені видалась найближча линва, що нижче за інші провисала над залою. Тафнел казав, що завтрашню виставу відкриватимуть повітряні гімнасти, тож я знала, що для задуманого мною стрибка все готово.

Це, щоправда, не означало, що я сама готова його зробити.

А там, унизу, Локвуд уже вийшов на середину сцени. За два кроки попереду нього пливла в повітрі постать у довгій сукні, з розкуйовдженим волоссям. Чарівна й приваблива, вона обернулась, підняла тонку руку, і я почула ніжний шепіт:

— Ходімо зі мною...

І Локвуд ступив уперед.

Мене це розлютило. Як він сміє слухатись цієї тварюки?! Лівою рукою я схопила линву й підтягла її до себе. Линва була груба й важка. Обкрутивши нею стан і одну руку, я витягла вільною рукою рапіру й легенько, наче стеблину квітки, перерізала линву клинком.

Далі я трохи відхилилась назад і ступила в порожнечу. Звільнена линва напружилась під моєю вагою. Решту справи зробило земне тяжіння.

Ні, тільки не змушуйте мене розповідати про цей стрибок докладно. Увесь мій повітряний політ можна описати однісіньким словом — «униз». Я падала, й шлунок підкотив мені аж до горла, коли під моїми ногами промайнули порожні ложі й крісла партеру. Я летіла з такою шаленою швидкістю, що позбивала б голови глядачам, якби вони сиділи тоді в залі. Обкручена линвою рука от-от мала відірватись під вагою мого власного тіла; пальці, що вчепились у линву, просто-таки палали, а у вільній руці, відкинутій убік, виблискувала рапіра. Аж нарешті переді мною майнула сцена — і на ній примарна жінка, осяяна потойбічним світлом, та Локвуд, що прямував просто в її широкі обійми.