Порушник праху

— Це тому, що ми в Штатах єдині (я зараз кажу не про Самбо; я за хвилину до них повернуся), хто являє собою однорідне населення. Маю на увазі — єдине певної величини. Уродженець Нової Англії, звісно, живе дуже далеко від берегів, куди вивергається європейський мотлох, у нашій країні це карантин безрідних, ефемерних міст, де заводи, ливарні, муніципальні виплати, — таке все щільне та пов’язане, чого жодна поліція не зробить, але там людей уже недостатньо — наче швейцарців, що не так народ, як пристойне, акуратне, чисте, маленьке, досить платоспроможне об’єднання у спільній справі. Тож ми не надто опираємося тому, що замежів’я називає (та й ми теж) прогресом і просвітництвом. Ми захищаємо насправді не нашу політику, погляди, переконання і навіть не наш спосіб життя, а просто нашу однорідність — від федерального уряду, якому інша частина країни просто з розпачу мусить підкорюватися, віддавати дедалі більше власних, особистих вольностей — для потурання США. І, звичайно, ми далі захищатимемо її. Ми (маю на увазі всіх нас: Четверта дільниця ночі не спатиме, доки не вкоротить життя Лукасу Бічему (чи комусь іще) за Вінсона Ґаврі — а колір чорнила закону однаковий, — і Перша, і Друга, і Третя, і П’ята дільниці — які на тверезу голову, холоднокровно, принципово хочуть побачити на власні очі те, як Четверта дільниця вкоротить життя засудженому) — не знаємо, чому це щось важить. Нам і не треба знати. Лише дещиця з нас знає, що тільки однорідність приносить з народу або для народу дещо — те, що має стійку і тривалу цінність: літературу, мистецтво, науку, мінімальні уряд і поліцію, які означають волю і свободу, і, мабуть, найцінніше — національний характер, який вартий усього, — і цю кризу ми одного дня зустрінемо, глянемо їй в обличчя, коли ми зустрінемо ворога, в якого стільки ж людей, скільки у нас, і стільки ж ресурсів, скільки у нас, і — хтозна! — цей ворог здатний так само хвалитись і бравувати, як ми хвалимося та бравуємо.

Ось чому ми повинні протистояти Півночі: не просто зберегти себе, нас обох, щоб залишитись однією нацією, бо це буде неминучим побічним наслідком того, що ми збережемо: якісь три покоління тому ми програли криваву війну у себе ж на задвірках, тому те, що залишається незмінним, — це постулат: Самбо — людина, яка живе у вільній країні, а, отже, має бути вільною. Ось що ми насправді захищаємо: привілей на самозвільнення — ми маємо зробити це, бо ніхто інший не зможе: століття тому Північ спробувала — і вже сімдесят п’ять років визнає, що програла. Тому доведеться нам. Але тепер подібні речі вже не загрожуватимуть. Зараз і не повинні. Однак минулої суботи це сталося, і, цілком можливо, знову станеться ще раз, а може, і два. Проте потім більше такого не буде, усе скінчиться; звісно, лишиться ганьба, але ж усі літописи пережитих людиною безсмертя і страждань, її боротьба — це долання тернів до зірок крізь віхи очікування. Настане час, коли Лукас Бічем зможе вистрелити в спину білого, не страхаючись мотузки суду Лінча або бензину, яким його обіллють інші білі; настане час, коли він голосуватиме нарівні з білими, і його діти підуть до тої ж школи, куди білі батьки віддають своїх дітей, і він їздитиме куди завгодно, куди й білі їздять. Але наступного вівторка це не станеться. Хай там народ на Півночі досі вірить, що можна це примусово зробити навіть наступного понеділка простою ратифікацією друкованого слова, якогось пункту: хтось забув, що чверть століття тому свобода Лукаса Бічема була гарантована особливою статтею нашої конституції, і власника Лукаса Бічема не просто поставили б навколішки, але й втоптували десять років, кидали обличчям у багно, щоб змусити його проковтнути, проте лише три покоління тому знову зіткнулися з тим, що необхідно ще раз узаконити свободу Лукаса Бічема.