Порушник праху

Тепер їм відкрилися вершини; вони майже дісталися туди — довгий підйом, спочатку соснова облямівка затуляла половину обрію, а далі відчувались й інші схили — щільно стулені, величезні, здавалося, що вони не стільки різко, несподівано вихоплюються з плато, як нависають над вами — так, за дядьковими розповідями, буває у шотландському Гайлендсі, де гори відрізняються тільки крутосхилами і барвами, — це було два-три роки тому, і його дядько сказав: «Ось чому люди тут обрали на свій смак жити на цих маленьких ділянках, які не дають і восьми бушелів кукурудзи чи п’ятдесяти фунтів бавовни на акр, навіть якби ці схили не були такі круті для мула, щоб він тягнув плуг (але вони навіть і не садять бавовни, а лиш кукурудзу, не дуже переймаючись, бо небагато її треба на один перегінний куб, щоб батькові з синами торгувати самогоном), — ці люди на ймення Ґаврі, МакКалуми, Фрейзери, Інґреми, що раніше звались Інґрехеми, і Воркітти, що раніше були Уркгарти — так звали їхнього першого предка, який приїхав до Америки, а потім, у Міссісіпі, не міг свого прізвища написати, — усі ті, охочі до бійок, дряпанини, хто полюбляє заводитися та боятися Бога, і вірять у пекло…» — і тут дядько, ніби прочитавши його думки, перемкнув спідометр на швидкість п’ятдесят п’ять, проїжджаючи останню милю гравієвою дорогою (шлях уже котився вниз, туди, де росли верби і кипариси, спускаючись до рукава струмка Дев’ятьох Миль), і заговорив уперше від тої пори, як вони покинули місто:

— Ґаврі, і Фрейзери, і Воркітти, і Інґреми. І у довколишніх долинах біля річок простора, родюча земля, яку легко орати, де людина може зібрати те, що може продавати відкрито, удень — це плем’я зветься Літтлджонами, Ґрінліфами, Армстедами, Міллінґемами та Букрайтами… — і замовк; авто котилося вниз, під ухил, пришвидшуючись через власну вагу; тепер йому було видно міст, де на нього тоді у темряві чекав Алек Сендер і де біля берега Здоровань відчув ворушкий пісок.

— Ми повернемо одразу за ним, — сказав він.

— Знаю, — відповів дядько. — А ті, хто звуться Самбо[27], живуть на обох берегах, тому що вони можуть вистояти або тому, що можуть витримати все.

Міст був зовсім поруч, до них стрімко наближалися білі бильця.

— Не всі білі можуть витерпіти рабство і, мабуть, ніхто не може витерпіти волі (яка, до речі — припустімо, що людина справді хоче миру і свободи — це зараз проблема наших відносин з Європою, де народ не лише не знає, що таке мир, але й — окрім англосаксів — активно боїться особистої свободи та не довіряє їй; сподіваємося, попри безнадію, що нашої атомної бомби виявиться досить, аби відстояти ідею, благу й зношену, як Ноїв ковчег); одним загальним рухом, миттєвим бажанням народ пожбурює свою свободу у руки першому-ліпшому демагогу, який вирине на обрії, якщо тільки люди самі її не знищать, не зруйнують самі себе, не зітруть зі світу навіть спомини про неї — з несамовитою одностайністю, як-от мешканці околиць викорінюють будяки та палять їх. Але людина на ім’я Самбо пережила одне, і, хтозна, може, ці люди витримають навіть інше… І хто знає…

А далі — відблиск піску, спалах і блискіт води; білі бильця промайнули повз в одному ревінні, пориві та гуркоті дощок, і їздці перетнули міст. «Тепер він загальмує», — подумалось йому, але дядько так не зробив, а просто вимкнув зчеплення, і далі машина покотилася, рухома власним поштовхом, який ніс автомобіль надто швидко, ковзнула поворотом на жорству і далі проїхала п’ятдесят ярдів, підстрибуючи серед колій, доки не зникла остання рівнинна земля, стрімголов не ввіллявшись у перший м’який ухил спереду, і колеса крутилися з високою швидкістю передач, але далі машина піднялася на пагорб, де тої ночі він побачив сліди від пікапа, припаркованого Алеком Сендером у кущах, і де він сам стояв, тулячи долоню Здорованю до ніздрів, доки той кінь чи мул спускався з гори, несучи вантаж перед вершником, що його навіть Алек Сендер, в якого очі як у сови або рисі, або в інших нічних мисливців, не зумів розгледіти (і він згадував знову не лише дядька за столом цього ранку, але й самого себе надворі того вечора, коли Алек Сендер пішов, і доки не побачив міс Гебершем, коли він повірив, що здатний сам-один виконати свій обов’язок, і сказав собі, будучи за столом: «Не думатиму про це»); ось вони майже тут, майже дісталися: ті рештки простору, які лишились їм, навіть не вимірюються милями.