Порушник праху

Вони так і не бачили шерифової машини, доки не доїхали до церкви. Причиною був не сон, на який, попри каву, можна було чекати, і про що він насправді мріяв. До тої миті, коли він за кермом пікапа дістався досить близько, щоб побачити Майдан, а там — безліч народу в очікуванні навпроти в’язниці, він сподівався: щойно з дядьком опиниться на шляху до церкви — кава чи не кава впливатиме на нього, — але тепер він перестане опиратися дрімоті й підкориться їй, провалиться у сон на усі дев’ять миль жорствою та ґрунтом нагору, схилом, і таким чином поверне собі бодай півгодини з тієї втраченої ночі, і вже три або чотири рази йому здалося, що він змарнував багато часу, примушуючи себе тої ночі перестати думати про Лукаса Бічема.

І коли вони приїхали до міста — ще не було третьої ранку, — ніхто не спромігся б його переконати, що до цього часу, майже дев’ять годин поспіль, він не стулить повік щонайменше п’ять з половиною годин, якщо не всі шість, згадавши, як він — і, безперечно, міс Гебершем та Алек Сендер — теж вірили: щойно вони з дядьком зайдуть до шерифового будинку, як з усім покінчать: вони зайдуть у парадні двері та складуть тягар обов’язків у широку шерифову правицю, освячену владою — от наче скидають капелюх на стіл, минаючи хол, — моторошні видива, жахіття всієї ночі, сповненої сумнівів та нерішучості, безсоння та перевтоми, змори і шоку, і здивування, і (він це визнав) надмірного страху. Але цього не сталося, і тепер він знав, що ніколи на це й не очікував; це ніколи не спадало їм на думку лише тому, що вона були зморені до краю, виснажені не так безсонням, утомою і перенапругою, як змучені шоком, подивом і занепадом сил. Йому навіть не треба було дивитися на ті численні обличчя людей, що споглядали порожню цеглу, ставши перед в’язницею, ні на тих, хто перейшов вулицю, заблокувавши дорожній рух, хоча всі вони лише оточили шерифів автомобіль, досліджуючи, що там усередині, а потім обмінюючись усезагальним багатозначним блискавичним поглядом, гуртовим браком сорому, недовірливим і непохитним, як у заклопотаних батьків, що відриваються од справ на мить — подивитися, як там їхня улюблена, хоча й неслухняна, пустотлива дитина, заодно й передбачити її наміри. Якщо йому й було щось потрібне, то ось воно — ці обличчя, голоси, що не жартували навіть, не насміхалися, а просто відверто посміювалися і звучали гранично ясно і безжально — варто тільки на секунду забутися, і вони увіп’ються в тебе, як шпилька, що стирчить в матраці, — тому його навіть і не хилило на сон, чи принаймні не більше, ніж дядька, який спав всю ніч (або принаймні більшу її частину). Тепер місто вже було позаду, і вони їхали швидко, і першу милю назустріч їм ще траплялися останні машини і вантажівки, а потім не стало і їх, бо всі ті, хто хотів потрапити сьогодні в місто, були в цей час вже на цій останній милі, що швидко звужувалася; все біле населення округу, користуючись гарною погодою та умовами для проїзду, зокрема дорогами, гарними за будь-якої погоди, їхніми дорогами, тому що ці люди платили податки, і їхні голоси та голоси їхніх рідних та близьких могли б спонукати конгресменів, які розподіляли кошти на побудову доріг, — ці люди також прагнули швидко дістатися міста, яке було так само їхнім, оскільки існувало завдяки їхньому потуранню та їхній підтримці — утримувати цю тюрму та будівлю суду, юрмитися і дерти горлянки, а ще — заблокувати вулиці, якщо вважатимуть за потрібне; терпляче-вичікувальні та безжальні, що не дозволять ні квапити себе, ні перевіряти, ні розганяти, ні забороняти тут збиратися, тому що це їхній убитий, і вбивця теж — нанесене їм публічне паплюження, і принципова кривда теж їхня: білий чоловік і його тяжка втрата, їхнє право не лише на справедливість, але й на помсту — винести вирок або зупинити.