Порушник праху

— А може, це не чорнороби, — сказав четвертий. — Може, це на них ті Ґаврі попрактикуються.

Однак, хоча хтось грубо реготнув, інші не засміялися — зараз понад дюжину з’юрмилися навколо машини, щоб кинути один всеосяжний погляд на заднє сидіння, де сиділо двоє негрів — непорушні, наче різьблені статуї, дивлячись уперед, у порожнечу, і без жодного руху, навіть, здається, не дихаючи, лише зіниці трохи розширилися, і білки зблискували, далі знову позираючи на шерифа: майже такий вираз він бачив на обличчях гравців у рулетку, що стежили за тим, як крутиться барабан за склом і де зупиниться стрілка.

— А я прикидаю, що робитиму, — сказав шериф. Він висунув голову і величезним ручищем відштовхнув од віконця найближчого витріщаку — так легко, як відсував би фіранку, і заговорив, підвищуючи голос, але не надто: — Віллі!

Підійшов маршал — начальник поліції; він уже зміг його почути:

— Розступіться, хлопці. Дайте почути, що шериф вранці надумав.

— Чому б вам не забрати цих людей з вулиці, щоб їхні машини потрапили до міста? — сказав шериф. — Може, вони теж хочуть стати навколо і витріщатися на в’язницю.

— Ще б пак, — відповів маршал. Він розвернувся, розкинувши руки назустріч найближчим з натовпу, не торкаючись, начебто гнав стадо крупної рогатої худоби. — Ану, хлопці, — сказав він.

Вони не рухалися, досі дивлячись повз маршала на шерифа — не зухвало, ніхто навіть особливо не грубив: просто терпимо, добродушно, майже життєрадісно.

— Чому, шерифе? — почувся один голос, потім інший:

— Це ж вулиця для всіх, так чи не так, шерифе? Ви ж, городяни, не проти, якщо ми тут постоїмо — ми ж свої гроші у вас витрачаємо, так?

— Але не перекривайте дорогу іншим, хто хоче потрапити до міста, аби тут дещицю витратити, — сказав шериф. — Ану, далі кроком руш. Розжени їх з вулиці, Віллі.

— Ходіть, хлопці, — сказав маршал. — Є ж інші люди, крім вас, хто хочуть тут стати, аби цеглу подивитися. — Потім вони зрушили, але без поспіху, маршал заганяв їх назад вулицею, наче жінка заганяє курячий виводок — вона стежить лише за напрямком птаства, а не за швидкістю, не надто підганяючи курей, що дріботять у неї попереду — ляскає фартухом, бо вони не сказати щоб опираються, а просто непередбачувані, не налякані нею та ще навіть не сполохані; зупинене авто і машини за нею рухалися дуже повільно, тягнучись, повзучи з тягарем витягнутих облич; він чув, як маршал кричить на водіїв:

— Вперед! Вперед! За вами ще машини…

Шериф знову зиркнув на дядька:

— А де інший?

— Хто інший? — спитав дядько.

— Інший детектив. Який у темряві бачить.

— Алек Сендер, — здогадався дядько. — Вам він теж потрібен?

— Ні, — відповів шериф. — Просто щось його не бачу. Я здивуюся, якщо тут на селі є бодай хтось, у кого вистачило розуміння та лою в голові всидіти вдома в такий день. Ви готові? Вперед.

— Добре, — сказав дядько. Шериф був відомим водієм, який користувався машиною рік, зношуючи її, як стирається жорстка щітка: не від швидкості, а просто від тертя; зараз автомобіль уже був далеченько від узбіччя, майнув — і все, не встигли вони оком кліпнути, як машина завіялася. Дядько підійшов до них і відчинив дверцята.

— Застрибуй, — сказав він.

І тут він це промовив; зрештою, це було просто:

— Я не поїду.

Його дядько зупинився, і тепер він бачив, як той вдивляється йому в обличчя глузливо-похмурим поглядом, якому не треба багато часу, аби спинитися на чомусь; факт є фактом, і йому було це відомо, що цей зір нічого не пропускав до минулого вечора.

— Ах, — мовив дядько. — Міс Гебершем, звісно, леді, але інша особа жіночої статі — твоя.

— Погляньте на них, — сказав він, не ступивши з місця, ледь ворушачи губами. — Через дорогу. На Майдані теж, там нікого, крім Віллі Інґрема і цього чортового кашкета…

— Хіба ти не чув, як вони говорили до Гемптона? — спитав дядько.

— Чув, — сказав він. — Вони навіть не сміялися з власних жартів. Вони з нього сміялися.

— Вони не кепкували з нього, — сказав дядько. — Навіть не жартували. Вони просто спостерігали за ним. Спостерігали за ним і Четвертою дільницею, аби побачити, що станеться. Ці люди просто приїхали до міста подивитися, що робитиме той чи інший, або й обидва одразу.

— Ні, — сказав він. — Більше.

— Гаразд, — промовив дядько, також цілком розсудливо. — Приймається. Тоді що?

— Припустімо… — але дядько перебив:

— Припустімо, приходить Четверта дільниця і забирає твою матінку та міс Гебершем, разом зі стільцями, і виносить надвір, щоб не заважали, так? Лукаса там у камері немає. Він у будинку містера Гемптона, сидить, мабуть, там на кухні та снідає. А чому, як ти гадаєш, Ліґейт навідався з чорного входу п’ятнадцять хвилин по тому, як ми туди дісталися, і говорив з містером Гемптоном? Алек Сендер навіть чув, як він телефонує.

— Тоді чого ж містер Гемптон так поспішав? — запитав він, і голос його дядька звучав уже зовсім розсудливо, але просто розсудливо і все:

— Тому що найкраще рішення для нас — це припинити щось припускати або заперечувати, а з’їздити туди, виконати те, що ми повинні виконати, і повернутися сюди. Застрибуй у машину.

Сім