Порушник праху

— Мабуть, я краще піду на роботу. Треба ж тут комусь на хліб заробляти, доки інші граються у копів і злодіїв, — і пішов, і, мабуть, кава якось вплинула на нього, на те, що він називав розумовими процесами або на ті процеси, що люди називають мисленням, бо тепер він здогадався, чому для його батька теж гнів виявився полегшенням після тої події, і це почуття треба було якось виразити, і він обрав гнів не тому, що він заборонив би йому піти туди, а тому, що не мав на ту виправу жодних шансів, і те псевдопрезирливе, гумористичне спростування їхньої з Алеком Сендером мужності, і те висміювання миготіло, натякаючи не лише на розриту потемки могилу, а й на волю міс Гебершем, — по суті, усе це невправне лихослів’я остаточно зводило їхню роботу до гри у дитячому садку — полювання на відьом: це було, певно, виключно чоловічим виявом відмови повірити у те, що він, як казав його дядько, досить дорослий, щоб самому собі застібати штани; і тому він облишив батька, побачивши, що його мати хоче вийти з кухні, і, штовхнувши свого стільця, сам підвівся, коли раптом подумав, що кава — це набагато більше, ніж відоме йому раніше, але ніхто не попередив, що цей напій навіює ілюзії, галюцинації так само, як кокаїн чи опіум: бачачи, спостерігаючи, як батьківський гамір мигнув і зник, розвіявся, як вітром здуває дим чи туман, не тільки виявивши, але й розкривши всі риси у чоловіку, який зачав його, — який на нього озирався — через прірву, позбавлену мосту, породжену не тільки гордістю, а й заздрістю, а в дядьківському самозреченні та риторичному самоприниженні була фальш, а от його батько гриз гірку кістку незнищенної істини, своєї непоправної невідповідності, неможливості змагатися з часом, немов визнаючи, що народився зарано або запізно, аби бути шістнадцятирічним і скакати на коні десять миль у темряві, щоб врятувати зарозумілу та неприязну шию старого чорномазого.

Але принаймні він був при тямі. Хай там як, а це вплинула кава. Йому, як і раніше, кортіло дрімати, але тепер він не міг; бажання заснути лишилося, але тепер йому доведеться боротися, привчаючи себе не спати, і треба боротися з цим почуттям, стишувати його. Було вже по восьмій; проїхав один зі шкільних автобусів, коли він збирався відпаркувати од узбіччя вантажівку міс Гебершем, і на вулиці мало бути стільки дітей, свіжих, бадьорих зранку в понеділок, з книжками і паперовими пакунками, де складено обіди на перерву, а за шкільним автобусом вервечкою тягнулися легкові автомобілі та вантажівки, обляпані багном і замащені порохом сільських доріг, і ця вервечка така незмінна та безперервна, що його дядько з матір’ю давно мали б дістатися в’язниці, доки він сам встигне, бо в понеділок готується аукціон різних речей та худоби на торгах за Майданом, і йому було їх видно — порожні легкові автомобілі та вантажівки у ряд, щільною плетеницею біля будівлі суду, як поросята біля годівниці, і чоловіків з ковіньками: прибулі, навіть не спиняючись, прямують просто через Майдан та вздовж алеї, до торгів, де жують тютюн або незапалені сигари, гуляючи від обори до обори серед аміачного смороду гною та рідкої мазі, телячого мукання, тупотіння коней та мулів, серед старих фургонів, спорядження для оранки, зброї, упряжу і годинників, і тільки жінки (лише кілька прибули на торги, бо субота — це чоловічий день) прогулюються Майданом і крамницями, отже, сам Майдан був порожнім, за винятком припаркованих автомобілів і вантажівок, доки чоловіки не повернуться за годину опівдні, щоб зустрітися з дружинами у кафе та ресторанах.