Порушник праху

— Кава? Якого чорта, нащо це? Я гадав, ми домовилися, коли ти, нарешті, погодилася, аби Ґевін купив йому коня, щоб він ні просив, ні навіть до рота не брав і ложки кави, доки йому вісімнадцять не зрівняється! — а мати навіть і не слухала, тою самою рукою і тою ж манерою наполовину штовхнула, наполовину виплеснула глечик з вершками, так само штурхнувши до сина цукорницю, щоб він міг дотягнутися, і вже обернулася до кухні, і голос її звучав не дуже квапливо чи нетерпляче, просто жваво:

— Пий просто зараз. Ми вже спізнилися, — а тепер вони дивилися на неї, наче вперше побачили: убрана повністю, навіть у капелюшку, на вільній руці — солом’яний кошик, в який складає штопані шкарпетки та панчохи — його, батька і дядька з тих пір, як він себе пам’ятає, хоча його дядько з нового спочатку помітив тільки капелюх, і на мить його, здавалося, опанував той самий моторошний подив, що він тоді відчув, у ванній.

— Меґґі! — промовив його дядько. — Ти не можеш! Чарлі…

— Я й не наміряюся, — сказала мати, навіть не зупиняючись. — Цього разу вам, чоловікам, доведеться копати. Я їду до в’язниці, — і зараз вона вже була на кухні, і тільки її голос лунав: — Я не дозволю, аби міс Гебершем там сиділа сама, а весь округ на неї витріщався. Щойно поможу Паралі з обідом, ми… — але голос стихнув: вона не звертала на них уваги, і батько спробував ще раз:

— Йому треба до школи.

Але цього навіть дядько не слухав.

— Ти ж зможеш повести пікап міс Юніс, так? — спитав дядько. — Сьогодні у школі для негрів не буде занять, тому Алек Сендер точно не лишить машини біля тюрми. І навіть якби були, сумніваюся, щоб Паралі випустила його й дозволила носа поткнути за двір ще тиждень. — Тоді його дядько, здавалося, розчув батькові слова чи вирішив нарешті відповісти на них: — Та й будь-яку школу для білих сьогодні б закрили, якби цей хлопчик не послухав Лукаса, якого я не став слухати, і міс Гебершем, чого я теж не зробив. Ну? — сказав дядько. — Ти можеш не спати так довго? Можеш трохи покуняти дорогою.

— Так, сер, — відповів він. Отже, він пив каву, і від мила, води, жорсткого рушника дурман у голові розсіявся настільки, щоб він зрозумів, що не любить і не хоче цього напою, але не настільки, аби од нього відмовитися, здійснити таку просту річ — не пити його: дегустуючи, потягуючи, потім додавати ще і ще цукру, доки ця суміш — кава і цукор — не перестала бути напоєм і не перетворилася на гидку солодкаву, схожу на хінін, мікстуру, найгіршу, яку він куштував, доки дядько не сказав:

— До дідька, годі, — підвівся, пішов на кухню і повернувся з каструлею підігрітого молока та суповою мискою, вилив туди каву та додав до напою гарячого молока, сказавши: — Давай. Забудь. Просто пий.

Так він і вчинив, тримаючи миску обіруч, неначе п’ючи воду з видовбаного гарбуза, ледь скуштувавши на смак, а батько, досі відкинувшись на спинку стільця, ще дивився на сина і говорив, розпитуючи: чи так налякався Алек Сендер тоді, і чи не нажахався він ще більше, ніж Алек Сендер, і тільки власне марнославство не дозволило йому виявити страх перед темношкірим і сказати правду зараз, і жодний з них і пучкою не зачепив би могили у темряві, не кажучи вже про те, щоб зняти з надгробку квіти, якби міс Гебершем їх на це не підбурила: його дядько перебив:

— Алек Сендер навіть сказав тобі, що могилу вже хтось потривожив у поспіху, так?

— Так, сер, — відповів він, і його дядько сказав:

— Знаєш, про що я зараз думаю?

— Ні, сер, — відповів він.

— Я радий, що Алек Сендер не зміг цілком розгледіти у темряві та окликнути того, хто спускався схилом, везучи щось на мулі. — І він згадав: вони всі троє думали про це, але ніхто нічого не сказав; просто стояли, не бачачи одне одного, над невидимою, чорною, зяючою пащею ями.

— Засипайте її, — сказала тоді міс Гебершем. Вони так і зробили (п’ять разів поспіль), розрихлюючи землю, і грудки падали набагато швидше, ніж вони чекали, хоча, здавалося, кінця тому не буде у слабкому зоряному мерехтінні та безвітряному подуві сосон, одній неосяжній, нескінченній, неослабній луні — не подиву, а уваги, цікавості; аморальні, окремішні, відсторонені, не беручи участі у подіях і не пропускаючи жодного слова. — Покладіть квіти назад.

— Це стільки часу забере, — сказав він.

— Покладіть їх назад, — повторила міс Гебершем. Так вони й зробили.

— Я візьму коня, — сказав він. — Ви і Алек Сендер…

— Ми всі поїдемо, — сказала міс Гебершем.

Вони зібрали інструменти і мотузки (не вмикаючи ліхтарика), і Алек Сендер мовив:

— Стривайте, — і намацав дошку, яку використовував замість лопати, і поніс туди, де можна було заштовхнути її під церкву, а він відв’язав Здорованя та притримав стремено, але міс Гебершем сказала:

— Ні. Ми поведемо його. Алек Сендер може ступати точно за мною слід у слід, а ти підеш слідом за Алеком Сендером та поведеш коня.