Порушник праху

— Ми могли б швидше поїхати… — знову мовив він, і їм не було видно її обличчя: тільки худу пряму фігуру, тінь, капелюшок, який ні на кому не скидався б на капелюха, а на ній, як і на його бабусі, виглядав саме так, як належить, нічого ліпшого й не треба, а голос у неї не гучний, не голосніший, аніж подих, ніби вона навіть не ворушила губами, ні до кого не звертаючись, просто бурмотіла під ніс: «Це найкраще, що я можу зробити. Я не знаю, що робити».

— Може, нам усім треба йти посередині, — голосно сказав він, дуже голосно, удвічі голосніше, ніж збирався або навіть гадав; голос його має точно на милі лунати, навіть на всю округу, уже безнадійно пробуджену та нашорошену цим безсонним свистом, як, напевно, висловилися би Паралі, або, звісно, старий Ефраїм, та й Лукас сказав би те саме, сосновим «шарварком»[24]. Зараз вона дивилася на нього. Він міг це відчувати.

— Я не зможу пояснити цього твоїй матері, тільки Алеку Сендеру тут геть не місце, — сказала вона. — Усі за мною, кінь хай іде останнім, — і, розвернувшись, попрямувала вперед, хоча навіщо — він не знав, бо в його уявленні слово «засідка» означало сховатися збоку, на флангу: назад, туди, схилом, де Алек Сендер загнав машину в кущі, і він подумав: «Якби я був на його місці, це сталося б тут», — так само як і вона вважала.

Раптом вона сказала:

— Чекайте.

— Як ви можете стояти попереду нас, коли ми не будемо разом?» — спитав він. І цього разу вона не сказала: «По-моєму, це все, що я можу зробити», — а стала осторонь, пропускаючи Алека Сендера, і він зайшов у кущі, почав запускати там мотор вантажівки, проїхав назад і скерував його далі схилом; мотор працював, але фари не були ввімкнені, і вона мовила:

— Прив’яжи повіддя та відпусти його. Він сам зможе повернутися?

— Гадаю, зможе, — відповів він. І скочив на коня.

— Тоді прив’яжи його до дерева, — сказала вона. — Ми заберемо його, щойно зустрінемося з твоїм дядьком і містером Гемптоном…

— Тоді ми точно побачимо, як він майне, а перед ним, можливо, ще й той кінь чи мул, — мовив Алек Сендер. Він завів мотор, а потім знову дав йому простоювати. — Ну, сідайте. Стежить він за нами чи ні — хтозна, як ні — тоді у нас усе гаразд, і якщо він схопиться, то буде вже запізно, бо дав нам повернутися до вантажівки.

— Тоді їдь просто за вантажівкою, — сказала вона. — Ми поволі, тихо поїдемо…

— Нє-а, — відповів Алек Сендер; він висунувся з віконця. — Рушай першим, ми ж тебе усе одно чекатимемо, коли повернемось до міста.

Тоді — й не було потреби його цвьохати — він пустив Здорованя вниз по схилу, тільки тримаючи вуздечку так, аби задирати кінську голову; у вантажівці загорілися фари на ходу, а він відчув рівну поверхню, ледь виїхавши на дорогу, і Здоровань уже намагався побігти, але він притримав його на шосе, а вогні вантажівки блимали вгору-вниз, і коли він опинився на гладіні, то послабив вузду, і Здоровань помчав, форкаючи, виштовхуючи вудила, як завжди, гадаючи, що чмакання накине йому на зуби вузду; тепер, коли фари вантажівки сяйнули на дорозі, почулося торохтіння — відлуння восьми ніг по мосту, — і він подався під темним різким вітром та пустив коня, і не було навіть видно світла від фар вантажівки, машина зникла з обрію за добрячих півмилі, доки він не притишив коня, аби той пустився підтюпцем, і так майже милю, доки вантажівка не обігнала їх і зблиснув рубіновий спалах буферного вогню — ось повернув убік, а потім щез, але принаймні лишив позаду ті сосни, які маячили, те моторошне, байдуже, безпросвітне, усюдисуще сичання та свистіння, яке шепоче всьому простору: «Дивись… Дивись…» — але тоді ці дерева досі промовляли десь ці слова і, безумовно, промовляли їх так довго, на всю Четверту дільницю, для всіх її мешканців: Ґаврі, Інґремів, Воркіттів і Фрейзерів, — та всіх, і цього разу він теж чув шепіт, так, що навіть над цим не замислювався, і тому зараз перестав про це думати, коли у свідомості наче спалах сяйнув, і, зробивши останній ковток кави із супової миски, поставив її, коли батько схопився з-за столу та, грюкнувши ніжками свого стільця по підлозі, сказав: