Читаем Порушник праху полностью

— Чарлі. Чарлі. Чортзна-що, стривай, — і лише його мати, повністю вбрана, яка аж пашіла тямущою жвавістю, з’явилася за ними, вийшовши до холу з кухні, і звернулася до його батька, навіть не підвищуючи голос:

— Чарлі. Повернися та доїж свій сніданок. Паралі цього ранку не дуже добре почувається й не хоче весь день вовтузитися з обідом, — а далі до нього; ніжне, любляче, незмінно рідне, близьке обличчя, знане ним усе життя, і тому він не міг описати цього лиця так, щоб стороння людина, почувши цю оповідь, змогла б його впізнати, та й сам він не впізнав його, від кого б не був цей опис, і про кого мова, — але тільки виразно-спокійне, зараз навіть трохи неуважне, і голосіння, голосіння — це просто звичка ще від стародавніх пращурів велемовно висловлюватися: — Ти ще не вмивався.


І, навіть не зупинившись глянути, чи йде він за нею слідом, нагору східцями і до ванної, навіть повернувши кран та подавши йому мило до рук і стоячи поряд, тримаючи напоготові рушника та вичікуючи — рідне, близьке обличчя, з виразом подиву, протесту, тривоги і непереможного заперечення, що він пам’ятав усе життя, стріваючи щоразу, коли намагався робити ще один крок, покидаючи немовлячі роки й дитинство: коли дядько подарував йому шетлендського поні, якого хтось навчив робити стрибки у висоту — вісімнадцять і двадцять чотири дюйми, — і коли батько подарував йому його першу справжню рушницю, яка стріляла порохом, і того дня, коли грум привіз на вантажівці Здорованя і він уперше сів на коня, а Здоровань став дибки, і зачувся її крик, то грум спокійно сказав: «Дай йому щосили по голові, коли він отак робитиме. Ти ж не хочеш, аби він тебе скинув і сам завалився зверху», — але ці м’язи просто складаються у вираз неуважності та обтяженості давніми турботами, так само як звучить її голос, неуважно та знебарвлено від довгих антимоній та плачу, бо зараз у ньому було щось інше — те ж саме, як тоді у машині, коли неня спитала: «Рука у тебе ще болить чи ні?», — і наступного дня, коли повернувся батько та спіткав, як він стрибає на Здоровані через бетонну напувалку для худоби на ділянці, а його мати спостерігає це видовище, опершись спиною об паркан, і лють батькового полегшення та гнів, і материнський спокійний голос під час усього цього: «Чом би й ні? Напувалка не така висока, як цей хиткий тин, який ти йому купив, навіть цвяхами не збитий», — так, що навіть зараз, провалюючись у дурманний сон, він усе одно його впізнав і, розвернувши до неї мокре обличчя та руки, з яких крапала вода, крикнув їй з виразом подиву та недовірливого обурення:

— Ви не поїдете з нами! Ви не можете їхати! — а потім, навіть у цьому сонному, отупілому стані усвідомивши дурість і наївність, з якими намагався переконати її будь-якою темою, викинув свій останній відчайдушний козир:

— Якщо ви поїдете, то я не поїду! Чуєте мене? Я не поїду!

— Витри лице та зачешися, — сказала вона. — Потім спускайся та випий кави.

З Паралі, мабуть, теж усе владналося, тому що його дядько вже стояв біля телефону в холі, коли він увійшов до їдальні, а батько знову заволав, не встиг син сісти:

— Отуди к бісу, чому ти мені ввечері нічого не сказав? Якщо ти бодай колись…

— Тому що ти ніколи б йому не повірив, — озвався його дядько, повертаючись з холу. — Ти б навіть і не вислухав. Цій справі знадобилися стара жінка та двоє дітей, щоб вони повірили в істину, без жодної причини, тому що цю істину сказав один старий, який потрапив у біду та заслуговує на жалість і довіру, кажучи це тому, хто здатний на жалість, навіть якщо ніхто з них йому не повірив. У що ти й сам спочатку не повірив, — провадив дядько далі, звертаючись до нього. — Коли ти справді почав йому вірити? Коли відкрив труну, так? Я хочу знати, розумієш. Може, я не такий вже старий, аби навчитися. Коли це було?

— Я не знаю, — відповів він. Бо він і не знав. Йому здавалося, що він увесь час знав. Тоді йому здавалося, що він ніколи не вірив Лукасу, що нічого цього зовсім не було, і він сам здіймався з нескінченного глибокого виру сну, але коли минув якийсь час, він, певна річ, переміг, і цього достатньо, щоб певний час зберігати спокій, як-от завдяки цим пігулкам, які вживають водії нічних вантажівок — ті пілюлі не дуже великі, майже завбільшки з ґудзик на сорочці, і ці препарати містять достатньо запасу бадьорості, аби шофери дісталися наступного міста; а оскільки його мати була в кімнаті, він тепер відчував бадьорість і спокій, коли вона ставила перед ним філіжанку кави так, як би це зробила Паралі — вона сказала б, що Паралі хлюпає чашкою прямо на нього; через цю каву ні батько, ні дядько навіть не глянули на матір, а батько, навпаки, вигукнув:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Купец
Купец

Можно выйти живым из ада.Можно даже увести с собою любимого человека.Но ад всегда следует за тобою по пятам.Попав в поле зрения спецслужб, человек уже не принадлежит себе. Никто не обязан учитывать его желания и считаться с его запросами. Чтобы обеспечить покой своей жены и еще не родившегося сына, Беглец соглашается вернуться в «Зону-31». На этот раз – уже не в роли Бродяги, ему поставлена задача, которую невозможно выполнить в одиночку. В команду Петра входят серьёзные специалисты, но на переднем крае предстоит выступать именно ему. Он должен предстать перед всеми в новом обличье – торговца.Но когда интересы могущественных транснациональных корпораций вступают в противоречие с интересами отдельного государства, в ход могут быть пущены любые, даже самые крайние средства…

Александр Сергеевич Конторович , Евгений Артёмович Алексеев , Руслан Викторович Мельников , Франц Кафка

Фантастика / Классическая проза / Самиздат, сетевая литература / Боевая фантастика / Попаданцы / Фэнтези
Ад
Ад

Анри Барбюс (1873–1935) — известный французский писатель, лауреат престижной французской литературной Гонкуровской премии.Роман «Ад», опубликованный в 1908 году, является его первым романом. Он до сих пор не был переведён на русский язык, хотя его перевели на многие языки.Выйдя в свет этот роман имел большой успех у читателей Франции, и до настоящего времени продолжает там регулярно переиздаваться.Роману более, чем сто лет, однако он включает в себя многие самые животрепещущие и злободневные человеческие проблемы, существующие и сейчас.В романе представлены все главные события и стороны человеческой жизни: рождение, смерть, любовь в её различных проявлениях, творчество, размышления научные и философские о сути жизни и мироздания, благородство и низость, слабости человеческие.Роман отличает предельный натурализм в описании многих эпизодов, прежде всего любовных.Главный герой считает, что вокруг человека — непостижимый безумный мир, полный противоречий на всех его уровнях: от самого простого житейского до возвышенного интеллектуального с размышлениями о вопросах мироздания.По его мнению, окружающий нас реальный мир есть мираж, галлюцинация. Человек в этом мире — Ничто. Это означает, что он должен быть сосредоточен только на самом себе, ибо всё существует только в нём самом.

Анри Барбюс

Классическая проза