ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

Пан Спихальський явно забував, що зараз він не «уродзоний шляхтич», а раб.

Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.

– Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, – сказав він спокійно. – Сам господь бог заповідав не залишати неоплачени-ми боргів наших… А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб…

– Занадто ти мудрий, пане Квочка! – вигукнув сердито Спи-хальський. – Пана гетьмана – і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноос-вєцоним паном!

Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.

Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:

– Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?

– А чим, – розважно відповів Квочка, – віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня…

– Як же він сів?

– А він не сів – ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.

– Холера ясна! Варто було б побачити таку картину… Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зо-ся, дружина пана Ястржембського, з Залісся?

– Ні, пане Мартине…

– Ти знаєш, як мене звати? – здивувався Спихальський. – Сконд? Звідки?

– Аякжеі Я й досі пам'ятаю все кодло пана гетьмана…

– Но, но, не забувай, з ким говориш! – знову набундючився пан Спихальський. – Відповідай на питання!

– Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі – це всім було відомо – вчащали ви.

– Кгм… кгм… – закашлявся пан Мартин.

– А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина…

– Цо?

Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.

– Що ти сказав? – розгублено перепитав пан Спихальський. – Невже пані Вандзя…

– Про це теж усі знали, крім пана. Пан Спихальський стиснув кулаки.

– Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?

– Як перед богом!

– Прокляття! – вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам'яну стіну. – Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіже-ну здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло – чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..

Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.

– Досить вам зуби скалити! – гримнув на сміхунів Арсен. – Гаси свічкуі Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів…

Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам'янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.

Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки – в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.

Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн – Гамід. Позад нього – кілька турків-наглядачів. «Поженуть на роботу», – подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.

Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий – з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:

– За втечу – смертьі За непослух – канчуки! За лінощі – теж канчуки. Зрозуміли?

Стрій мовчав.

Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.

– Ось ти і ти, – Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, – вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом. Яцько і Многогрішний відійшли вбік.

– А ти, запорозька собако, вийди теж, – звернувся він до Арсена. – З тобою у мене окрема розмова.

Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.

– Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак… Але перш ніж умерти, він вип'є гірку чашу… Османе, кинь його вниз, у в'язницю!

Осман штурхонув козака піхвою шаблі.

– Йди, гяуре!

Арсен оглянувся на товаришів, на Я'цька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі Чи побачить він ще коли-небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в'язниці знайде свою смерть?

Осман перевів його через двір і попереду спустився по крутих сходах у глибоке підземелля. Важким ключем відімкнув обковані залізом двері.

– Заходь! – і штовхнув у спину.