ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Хто ти такий? – спитав він мене по-болгарськи. З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців-гайдуків.

– Мене звати Якуб, – відповів я по-турецькому. – А тебе? Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.

– А мене – Ненко, – відповів він і додав: – Я – гайдук! А ти?

Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують, – перев'язано таким же полотном, як і хлопця, – певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:

– А я – турок.

Однак моє признання не збентежило його.

– А чому ж ти не страшний? – здивувався він.

– Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, – відповів я йому в тон.

– Гайдуки – це герої, які борються за волю Болгрії, – гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. – І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків, які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.

Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.

– Хто ж твій тато, Ненко?

– Воєвода Младен… Він повоює турків, і тоді" вся Болгарія стане вільною!

Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.

Отже, його батько – воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.

– А маму як звати?

– Маму звати Анка, – коротко відповів Ненко.

– А іцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку.

– Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я-як схопить мене – та до себеї.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.

– Дуже болить?

– Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.

Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап'ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.

– Ти й не плакав?

– Плакав, але… трохи. Гайдуки ж не плачуть!

– Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку? Хлопець швидко зав'язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев'язку.

– Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв… Але чекайте, я погукаю Златку.

– Златку?

– Це моя сестричка, – пояснив він.

Він миттю зник за дверима, а перегодя привів дівчину років трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежність йому – синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся.

Діти сіли до мене на ліжко, і я почав розповідати щось із казок про Аладіна. Дитячі оченята вп'ялися в мене, як голочки, і вже не відривалися від мого обличчя протягом усієї розповіді. Ненко забув, що я турок, а я забув, що він син гайдуцького воєводи, проти якого я воював і якого мав ненавидіти всім серцем. Прекрасна казка полонила нас – і дітей, і мене. Карі Ненкові оченята сяяли від захоплення, а мені здавалося, що вже не так пече під правою лопаткою.

За першою казкою я розповів дітям другу і третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, і навіть коли десь за дверима пролунав жіночий голос, що кликав Ненка, він не відгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав.

Однак Златка скочила з ліжка і пухким клубочком викотилася крізь прочинені двері з кімнати. А через хвилину на порозі з'явилася молода красива жінка у білій сорочці і довгому темному сукмані'.

– Ненку, синку, ми з ніг збилися, шукаючи тебе і Златку! Що ти тут робиш?

– Я слухаю казки. Не заважай нам! – незадоволено відповів хлопчина.

Жінка з подивом глянула на мене і, не сказавши ні слова, взяла дітей за руки й вийшла з кімнати. Двері залишилися трохи прочиненими.

Я заплющив очі і задрімав. Не знаю, скільки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловічі голоси, що долітали з сусідньої кімнати. Один з них я зразу впізнав – то був голос Гаміда. Другий теж був ніби знайомий, але я ніяк не міг пригадати, де й коли я чув його.

– Я розповів усе, Младен-ага, – сказав Гамід. – Ви знаєте тезкере на наступні п'ять днів. З ними ваші воїни можуть легко проникнути в розташування спагіїв і захопити їх зненацька. Ви знаєте, що вони голодують і їдять конину, але і її мало, бо паша не дозволяє різати коней. За них йому доведеться відповідати. А за людей – ні. Такі порядки! Тепер лишається тільки відпустити мене, оскільки це була єдина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповів про свій загін усе, що знав.

– Не поспішай, ага, – відповів другий голос. – Я відпущу тебе тоді, коли ми зробимо напад на спагіїв і все сказане тобою підтвердиться… Одного не розумію – що змусило тебе зрадити своїх? Ти навіть не намагався втекти…