ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Младене, – сказав я, – коли ми вчилися з тобою разом у медресе, ти здавався мені чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був іще й потайний, бо ніколи нічим не проявив того, що було в тебе на душі. І хоч я знав, що ти – болгарин, однак не надавав цьому ніякого значення, бо вважав, що стати турком і бути турком по-чесно і бажано для кожного, в тім числі і для болгарського юнака Младена. Але я бачу тепер, що помилявся. Ти став захисником свого пригніченого народу і знайшов у собі сміливість відкрито виступити проти могутнього і безпощадного ворога. Я беру свої слова назад, Младене, бо схиляюся перед твоєю мужністю. Я не можу стати твоїм однодумцем і не можу співчувати твоїм переконанням, я не допомагатиму тобі нічим у воєнних діях проти моїх одноплемінників, бо не хочу бути зрадником, подібно Гамідові, який мало не вбив мене і розкрив тобі всі наші таємниці. Але я серцем відчуваю, що ти не міг виступити за несправедливу справу, і співчуваю тобі… Хай береже тебе аллах!

– Спасибі, Якубе, – промовив Младен. – Спасибі за те, що ти розумієш мене. Однак я не сподівався, що тобі відомо все про Гаміда.

– Я чув вашу розмову…

– А, тоді зрозуміло… Гамід – негідник. Його варто повісити тричі. За те, що він – спагія й виступав проти нас, що зрадив свій полк і що стріляв у товариша… Але я дав йому слово, слово честі – відпустити.

– Коли?

– Коли дав слово чи коли відпущу?

– Коли відпустиш?

– Як тільки переконаюся, що він дав мені достовірні відомості.

– Тобто після нападу на наш полк?

– Так.

– Младене, дай мені зброю – я уб'ю його сам! – вигукнув я. – Ти дав слово відпустити – ну що ж, відпускай! А я поклявся відомстити!..

– Заспокойся, Якубе, – нахилився до мене Младен. – Тобі рано думати про зброю і про помсту. Ти тяжко поранений і повинен спочатку видужати. А відомстити зможеш і тоді, коли повернешся до своїх. Не самосудом, а законно. І його розстріляють як зрадника.

– Коли-то я повернуся до своїх?

– Повернешся… Я беру на себе гріх перед товаришами, відпускаючи двох спагіїв. Та що поробиш: одного – по службі, а другого – по дружбі. Ну, ти лежи! А мені треба йти… Зараз пришлю до тебе лікаря.

Він підвівся, але вийти не встиг. В кімнату ввірвався Ненко з криком:

– Я не хочу бути з бабкою Пекоюі Я хочу з турком! Побачивши батька, хлопчик зупинився. За ним до кімнати зайшла рум'яна від швидкої ходи дружина воєводи.

– Що мені робити з ним, Младене? – поскаржилась вона, показуючи на сина. – Ніяк не слухається бабки Пеки. Рветься сюди. Каже, турок такі цікаві казки розповідає…

– Анко, нічого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут. Я цілком довіряю Якубові. Ми з ним поговорили відверто – він не навертатиме нашого сина до ісламу… Можеш сміливо залишати хлопця біля нього.

Після цієї розмови Ненко кожного дня прибігав до мене, і я розповідав йому казки та різні історії зі свого вояцького життя. Ми подружили з ним. Його веселий щебет розганяв тугу, яка часто находила на мене, а він, видно, не маючи товариша для своїх дитячих ігор, усім серцем прив'язався до дорослої людини, котра ставилась до нього теж як до дорослого. Часто він приводив з собою Златку, і тоді в кімнаті здіймався справжній шарварок. Діти ганяли одне за одним, галасували від утіхи, сміялись, а я дивився на них і забував, що поранений, що лежу на ліжку того, з ким би мав воювати, що мої товариші даремно чекають нашого повернення. Забував навіть про Гаміда, хоча думка про нього не давала мені спокою.

Так минуло кілька днів. А в одну ніч трапилося лихо.

Перед світом я почув шум і крики, тупіт ніг. До мене долинув розпачливий жіночий зойк. Я не міг підвестись, а тому терпляче ждав, поки хтось прийде і я дізнаюся, що там скоїлось.

Через деякий час до мене в кімнату заглянув старий вусатий гайдук із смолоскипом, але зразу ж зник, нічого не сказавши. А згодом вбігла заплакана Анка. В її очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на різкий біль у грудях, підвівся з подушки і глухо промовив:

– Що там?

– О боже, немає Ненка і Златки! – простогнала вона. – Цей проклятий Гамід убив двох стражників, няню і, викравши дітей, утік…

Ця звістка приголомшила мене.

– А де ж воєвода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю!

– Младен зі всіма гайдуками ще вчора виїхав до Бялих скель. Там, напевно, буде сьогодні бій. Залишалося тільки п'ять стражників для охорони. Один вартував Гаміда. Гамід його задушив і переодягнувся в його одяг. Потім зарубав шаблею того, що стеріг ворота.

– А діти? Як же він їх захопив?

– Решта гайдуків міцно спали. Ніхто нічого не чув. Напевно, це й наштовхнуло його на думку викрасти дітей. Він увірвався до них у кімнату, забив бабку Пеку, а дітей схопив сонних на оберемок… Мене розбудив несамовитий крик Ненка. Крик долинув од вхідних дверей, і я кинулася туди… Та було вже пізно: Гамід скочив на коня, що завжди напоготові стояв прив'язаний біля воріт, і, не випускаючи з рук дітей, помчав у темряву ночі…

Жінка рвала на собі коси, металася мов несамовита по кімнаті.