ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

Шевчик засміявся беззубим ротом, зморщивши сухий коричневий вид, від чого став схожий на печену грушу.

Гурт козаків з гомоном, сміхом і жартами потягнув до бочки з горілкою, що стояла посеред майдану. На дубових кілочках, забитих у стовп, висіли дерев'яні ковшики-корці. Поряд з бочкою, на очеретяних матах, лежали купи в'яленої риби: лящ, судак, окунь, крутобокий короп. Тут же, на матах, поміж рибою здіймалися купки нарізаного великими скибками житнього хліба, що лоскотав ніздрі запахом смачної, засмаженої до блиску шкоринки.

Біля бочки та привабливих для козацького, часто напівголодного живота наїдків походжав рудий, з жаб'ячими'очима корчмар Оме.іько. Опецькувате обличчя його скривилось: знав, що в козаків грошей чортма і вони знову проситимуть у борг. Та й козаків тих – одна жменька! На зиму майже всі потягли по домівках та зимівниках. Зостались самотні бурлаки, парубки та безрідні старі козаки, яким нікуди було податися. На Січі вони всеньку зиму несли військову службу: стояли на чатах, обколювали навкруги фортеці лід, щоб ворог не проник зненацька в Січ, виготовляли порох та зброю.

Омелько знав, що на них не дуже поживишся. Але ж не викидати добро – краще віддати в борг або під заклад. Козацьке слово в цьому ділі тверде – повернуть колись. І він уже прикидав, скільки зібралось тут козаків і чи вистачить на всіх риби.

Арсен Звенигора кинув у Омелькову коновку для грошей срібного таляра. Гукнув:

– Пригощайтеся, 'браття!

Та не встигли козаки наповнити корці, як у ворота вступив сліпий з поводирем. З торби у нього виглядав жовтий гриф кобзи з темними дубовими закрутками. Старець, видно, дуже стомився, бо ледве чапав.

– Сюди, сюди, діду! – гукнув Сікач, мастак до танцю. – Вип'єш чарку та ушквариш нам горлиці!

Поводир підвів сліпого до гурту. Зупинився.

– Це ми вже в Січі, Яцьку? – спитав старий.

– Атож. Чуєте – козаки навколо.

Кобзар скинув шапку і, слухом уловивши дихання багатьох людей, наставив на них порожні орбіти очей. Потім низько вклонився. А коли підвів голову, то всі побачили, що по щоках старого течуть сльози.

– Невже це я в Січі, братове? Не віриться!

– В Січі, діду! В Січі! – загули козаки. – Чого ж це тобі не віриться?

– Багато розповідати, друзі… Ось уже двадцять шостий рік, як мене були схопили кримчаки і продали в неволю. Аж під самий Царград… Двадцять п'ять років я не пив води з нашого Дніпра… А все рвався до нього!… За те й очей позбувся!.. А тепер – хоч перед смертю – я знову в Січі! Дома!.. Спасибі фортуні, що на старості уподобала мене і повернулася до мене лицем!..

– Ба, ба, ба! – раптом прогув Метелиця. – Чи ти часом, брате, не Данило Сом?

У кобзаря по обличчю промайнула якась неясна тінь, ніби він силкувався пригадати, де чув цей голос. Зморшкуваті руки тремтіли, м'яли шапку.

Над майданом запала тиша.

– Побий мене грім, не впізнає, старий хрін! – Метелиця ударив кобзаря рукою по плечу. – Метелиці не впізнає! Та чи видано таке? Мабуть, добре ж, братику, забили тобі баки прокляті нехристи!

– Метелиця! – Кобзар широко розкинув руки. – Корнію! Побратиме дорогий! Який я щасливий, що першим зустрів тебе!

Вони обнялися.

А збоку вже тиснулись інші старі козаки. Сом з одних обіймів переходив до інших. Виявилося, що багато хто пам'ятає його

– Ну, як же ти!

– Звідки? Розповідай, Даниле!..

– Ти наче з того світу з'явився!..

– Стривайте, братове, – промовив Сом. – Усе розповім. Тільки пізніше трохи. А зараз проведіть мене до кошового… Маю до нього пильну і наглу справу.

– Іди, йди, Даниле, та повертайся скоріше, поки в бочці ще є, а то осушимо без тебе! – зареготав Метелиця і наказав Товкачеві: – Проведи старого до Сіркаї

Товкач узяв кобзаря за рукав, повів через майдан до великого будинку з широким фарбованим ганком і високими вікнами з різноколірними шибками.

Тепер погляди козаків звернулися на кобзаревого поводиря. Яцько стояв збоку, не дуже прислухаючись до розмови. Він із захопленням розглядав Січ.

То це, виходить, запорожці! Аж дивно, як вони схожі на хлопів із його рідної Смеречівки, звідки він утік ще в кінці літа. Такі ж огрубілі від роботи руки та обвітрені, видублені дощами і сонцем лиця. В більшості – поношені, латані свитки, кожухи, стоптані чоботи і полотняні штани. Лише дехто одягнутий у дорогий панський кунтуш чи новий кожух до станка…

Але й відрізняються від смеречівських хлопів. У запорожців – сміливі, гордовиті погляди, яких Яцько ніколи не бачив у своїх односельчан. У кожного – шабля при боці, пістоль або й два за поясом. А на головах – овечі, лисячі або заячі шапки… Ні, зовсім не те, що на його рідній гуцульщині!

Потім він ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах-куренях, що причілками майже впритул упирались у фортечні стіни. Очеретяні стріхи припорошені дрібним сніжком. Попід ними – тьмяніють вузькі, мов бійниці, віконця. Будинки військової канцелярії і кошової старшини вищі, кращі, криті гонтою. На протилежному боці майдану красується фарбованими стінами і золоченими банями січова церква.

Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку, вклонився і проказав хрипко: