Читаем ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА полностью

– Добридень, панове козаки!

– Здоров, парубче! – відповів за всіх Метелиця. – От тільки не називай нас так… Бо які ми пани? Голодранці… А пани – там! – кивнув на будинки січових старшин. – Зрозумів?

– Зрозумів.

– Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму діло… А тепер розповідай – звідки сам? Де зустрівся з Сомом?

– Та це я розповім… Потім… А попереду хотів би знати, як мені знайти Арсена Звенигору. Козаки здивовано перезирнулися.

– О, у Звенигори родич об'явився! А ти його хіба не знаєш, хлопче, нашого Звенигори? Він тут, між нами…

– Ні, не знаю… Маю тільки щось йому передати… Арсен виступив наперед. Подряпину на руці він уже встиг залити горілкою і притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але і жупан, і кожух у багатьох місцях полатані, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарешті, потрапили до козака.

– Що ж ти маєш передати мені, хлопче? – спитав він стривожено.

– Яз Дубової Балки, я…

– Ти з Дубової Балки? – аж кинувся козак. Серце у нього тьохнуло: там, на березі Сули, ось уже третій рік жили його рідні – мати, сестра, дідусь…

– Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? – Він схопив хлопця за плече. – Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!

– Мати ваша захворіли. Передавали, щоб ви прибули…

– Мати! Що з нею? Ти бачив її?

– Ні, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дідом Сомом ночували у них.

– То ти сам не з Дубової Балки?

– Ні, вуйку, я з Карпат… Коли знаєте – із Смеречівки. Утік від пана Верещаки… Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бідного хлопа збиткується, як з бидла!.. А ниньки мам надію козакувати, якщо приймете…

Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнілі сірі очі пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину під гаєм, схилився над берестовим ліжком, яке сам змайстрував, до узголів'я матері… Намагався уявити, яка вона тепер… Бліда, мабуть, з дрібненькими зморшками під очима, густе волосся рано вкрилося білою памороззю. Яка хворість причепилася до неї? Чи туга за чоловіком, Арсеновим батьком, зв'ялила її серце? Чи застане її живу? Коли б мав коня – десь за три-чотири дні доскакав би!

– Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, – звернувся він до корчмаря, що саме заходився частувати козаків. – Чи не дав би ти мені коня під заставу?

– Ти хочеш їхати додому? – спитав Сікач, який чув розмову Звенигори з хлопцем.

– Так. Провідаю стареньку… Ось Омелько дасть мені коня…

– А якщо ти заженеш його? – примружився корчмар.

– То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, ща сором сідати на неї, а здереш, як за батька.

– Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш. мені по чвірці злотих. Згода?

Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пішки по бездоріжжю, коли вранці випадає сніжок або іній, а вдень тане, і степ стає сивий від роси.

– Зайдеш до мене на хутір – скажеш жінці, щоб дала Гнідого. Вона знає. А сідло – в комірчині, – пояснював Омелько, радіючи нежданому заробіткові.

– Гаразд, дякую, – кивнув Арсен і вклонився товариству: – Бувайте здорові, друзії Не згадуйте лихомі До зустрічі!

Він повертався на всі боки і відвішував поклони захмелілим козакам. Дженджуристий Сікач, побачивши латки на кожусі і жупані товариша, вигукнув:

– Стривай, Арсене! Скидай ік лихій мамі свою лахманину! Негоже козакові їхати з Січі обірванцем! Та хіба кошове товариство не в змозі спорядити тебе краще? Ось на лишень!

Він швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна і сиву смушеву шапку-бирку.

– О, тепер не сором і під вінець! – задоволене оглянув він товариша, натягуючи на себе його поношений одяг. А побачивши Товкача, який наближався до гурту, гукнув: -І першому ж блазневі, який посміє обізвати запорожця нетягою чи сіромою, заткни у пельку Товкачеву шабельку!

Красномовний жест у бік Товкачевої дорогої шаблі, що мерехтіла проти сонця дорогоцінним камінням, і прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував другові, викликали серед козаків смішок, бо всі знали Товкачеву пристрасть до коштовної зброї. Він був, мабуть, найбідніший серед товариства, ходив у лахах, зате мав найкращу шаблю. Такої навіть у кошового не було.

Товкач закліпав чорними віями, але повільно відстебнув од пояса шаблю. Нижня губа у нього затремтіла.

– Яз радістю… Чого ж… Бери, Арсене! – пробубонів він. – Хіба мені жалко для друга?

Всі бачили, що йому таки жалко, і потішалися над погано прихованою досадою козака. Метелиця аж тремтів од сміху і важкими кулаками витирав сльози. Його обвислі м'ясисті щоки дрібно трусились, а біла кудлата шапка мало не падала з голови.

– Ох-хох-хох! Сю ніч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще підвернеться тобі під руку якийсь татарський мурза – і знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! – Арсенові ж сказав: – А від мене, синку маєш люльку і кисеті Пали на здоров'ячко!

– Спасибі, батьку! Спасибі, друзі – дякував розчулений Зве-нигора.

В цю мить на ганку військової канцелярії з'явився джура кошового.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Полет дракона
Полет дракона

Эта книга посвящена первой встрече Востока и Запада. Перед Читателем разворачиваются яркие картины жизни народов, населявших территории, через которые проходил Великий шелковый путь. Его ожидают встречи с тайнами китайского императорского двора, римскими патрициями и финикийскими разбойниками, царями и бродягами Востока, магией древних жрецов и удивительными изобретениями древних ученых. Сюжет «Полета Дракона» знакомит нас с жизнью Древнего Китая, искусством и знаниями, которые положили начало многим разделам современной науки. Долгий, тяжелый путь, интриги, невероятные приключения, любовь и ненависть, сложные взаимоотношения между участниками этого беспримерного похода становятся для них самих настоящей школой жизни. Меняются их взгляды, убеждения, расширяется кругозор, постепенно приходит умение понимать и чувствовать души людей других цивилизаций. Через долгие годы пути проносит главный герой похода — китаец Ли свою любовь к прекрасной девушке Ли-цин. ...

Артем Платонов , Артём Платонов , Владимир Ковтун , Екатерина Каблукова , Энн Маккефри

Фантастика / Приключения / Фэнтези / Исторические приключения / Самиздат, сетевая литература
10. Побег стрелка Шарпа / 11. Ярость стрелка Шарпа (сборник)
10. Побег стрелка Шарпа / 11. Ярость стрелка Шарпа (сборник)

В начале девятнадцатого столетия Британская империя простиралась от пролива Ла-Манш до Индийского океана. Одним из строителей этой империи, участником всех войн, которые вела в ту пору Англия, был стрелок Шарп.В романе «Побег стрелка Шарпа» только от героя зависит, захватит ли победоносная армия Наполеона Португалию. Жизнь Шарпа постоянно висит на волоске, опасность подстерегает его со всех сторон. Шарпу придется противостоять завистливым и некомпетентным вышестоящим офицерам, мнимым союзникам, готовым предать в любую минуту, и коварному неприятелю.В романе «Ярость стрелка Шарпа» английская армия стоит на пороге поражения. Испания попала под власть французов. Остался непокоренным только Кадис, за стенами которого идет хитроумная дипломатическая игра. Единственная надежда британцев – Шарп и его однополчане, не желающие признать свое поражение.

Бернард Корнуэлл

Исторические приключения