ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Я не жартую. Адіке – твоя сестра… Найкраще знає про це Гамід.

– Гамід? А він при чому?

– Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів, а Златку завіз до себе в Аксу… Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги – тут ти зростав разом із Златкою…

– Отже… ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?

– Я не викрав, а визволив Златку… А Якуб… Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.

Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.

– Розповідайте! – простогнав він, не дивлячись ні на кого. – Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною…

Він не змінив пози: як сів – так і закляк.

Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такоюі Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, – його син… Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі… А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою – це від нього, від батька!.. Син, безперечно… Усе їхнє, рідне… Одне чуже – серце!..

Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ…

Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.

– Тепер мені все зрозуміло… – сказав глухо, з болем. – Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда… Що ж робити з вами?

За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?»

Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:

– Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!

– Взято в полон кілька десятків гайдуківі

– Багатьох порубано!

Сафар-бей підняв руку. Галас стих.

– А де ж сам Гамід-ага?

– Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена…

– Умгу. – Сафар-бей замислився. – Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! – Він показав на Арсена. – Але обережно: у нього зброя!

Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.

– Сафар-бею, це ж підло! – вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.

– Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду…

Арсеїіа вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.

– Ну от, – промовив тихо, – ми самі, і можемо тепер поговорити відверто… Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю…

Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум – бути сином гайдуцького воєводиі

– Ненко!- вигукнув Младен. – Опам'ятайся! Гайдуки – такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром…

– Я дякую за це аллахові! – гордовито перебив його Сафар-бей. – І горджуся тим, що я яничарський чорбаджіяі Така честь випадає не кожному!

Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:

– Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?

– Краще б ви не знаходили менеї Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.

– Нелюд! – тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:

– Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться… Звідси є потайний вихід? Батьки мовчали.

– Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.

– Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, – сказав воєвода.

– Він не вийде разом з вамиї – рішуче відповів Сафар-бей. – Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?

Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.

Сафар-бей сумно посміхнувся:

– Лізьте!

Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.

– Прости мені, сину, що не догледів тебе і ЗлаткуІ Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!

Він швидко зник у темряві.

Сафар-бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.