ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

«О аллах! – простогнав глухо. – За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, – тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця… Прости мене, о аллах, – я все це роблю в ім'я твоєї могутності і слави!.. Я – твій раб, я – твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!»

Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки…

Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх…

І от зустрів… Та радості не відчув од цієї зустрічі. Лише біль і муку!.. Хіба міг він отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгі роки вважав своїми найлютішими ворогами?

А Гамід?..

Він здригнувся, згадавши товстого спагію, якого все життя, відколи пам'ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича… «О Гамід! – скрикнув люто. – Ти не людина – гадина! Шайтані З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У-у!»

Згадка про Адіке холодним ятаганом пронизала йому серце. Він розумів, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радіти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленій уяві: «Адіке… Златка… Сестра… О аллах! Спасибі тобі хоча б за те, що не дав мені побратися з сестрою!..»

Пригадав, що служба в єні чері – новому війську, тобто яничарському корпусі – не принесла йому багатства, а тільки сумнівну славу вбивці…

«Але ж я все робив для прославлення і зміцнення влади сонце-ликого султана, – виправдовувався перед самим собою. – В ім'я пророка! В ім'я могутності Османської імперії… Чи, може, й тут я помилявся, о аллах?»

Подумав і про Звенигору…

Яка примхлива доля звела його з тим невільником? Коли б не він, все, може, було б якось інакше…

Інакше?

Але як? Забив би воєводу, Анку віддав би бейлер-беєві на тортури? А зі Златкою одружився б?

Він здригнувся. Ні, добре, що аллах не допустив до цього!.. І зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий порив – звести Гаміда з його колишнім невільником. Подивитися, як Гамід буде викручуватись, справдовуватись. І що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролі свідка на справедливому суді над собою? А може, краще було б відпустити козака?.. Так, треба відпустити! З Гамідом він поговорить сам, без свідків!

Різні думки тіснилися в Сафар-беєвій голові, виштовхуючи одна одну. І від жодної не знаходив розради, тільки біль, душевні муки… Одно знав напевне: ніколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Ні, ні!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що він вірив, і за що боровся… Розумом сприймав, як незаперечну істину, – всі докази наявні, а серцем не міг сприйняти. Не міг примиритися з тим, що він, Сафар-бей, – син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдуків!

Сафар-бей в нестямі сильно вдарив по ліжку руками. З рани сповзла пов'язка. Хлинула кров. В очах потемніло, стіни схитнулися, і він, втрачаючи свідомість, безсило грюкнувся на підлогу.

Коли розплющив очі, то перше, що він побачив, було гладке темне обличчя Гаміда.

– Слава аллаху, ти прийшов до пам'яті, мій хлопчику! – вигукнув спагія, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар-бея, він важко опустився на його ліжко. – Тобі краще? Грек Захаріаді скоро поставить тебе на ноги, будь певен!

Від несподіваної зустрічі у Сафар-бея знову потемніло перед очима, і він на якийсь час знепритомнів. Отямився від того, що Гамід бризнув на обличчя холодною водою.

– Ох, як ти зійшов кров'ю! – ніби з туману пробивався Гамідів голос. – Мені розповідали, що цю рану наніс тобі сам собака. Младен… Жаль, що він утік разом зі своєю вовчицею! Ти міг би розквитатися за такий удар!..

– Гаміде, а може, цей удар треба нанести тобі? – тихо спитав Сафар-бей, відчуваючи, як разом зі злістю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили.

Гамід якось недоумкувате глипнув на молодого агу:

– Як тебе розуміти, хлопчику?

– Не називай мене так, Гаміде! – скрикнув Сафар-бей. – Я все знаю!

– Що ти знаєш?

– Як ти викрав мене і мою сестру… Що Младен – мій батько… Ачка – мати… А ти… – Сафар-бей замовк і пронизливо глянув на спагію.

Обличчя Гаміда посіріло. Він беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от-от зовсім перехопить дихання. Він не чекав такого повороту в розмові і, знічений, мовчки збирався з думками. Нарешті пробелькотав:

– Сафар-бею, опам'ятайсяі Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогів моїх! – Він схопився з ліжка і зашкутильгав по кімнаті.

Сафар-бей гірко усміхнувся, облизав язиком спалені смагою губи.