Постукай у моє вiкно (на украинском языке)

Я причепив об'яву й пiдiйшов до хлопцiв, яким досi нiчого не казав про граченя, бо не знав, як воно буде...

- Що ти ладнав там? - поцiкавився Сергiй.

- Об'яву... - сумно промовив я.

- "Мiняю книжки на хом'яка!" - засмiявся Вiтько. То вiн так жартував. Хлопцi завжди жартують з мене, бо знають, що я давно мрiю про когось живого.

- Майже вгадав! - вiдповiв я Вiтьковi. - Це об'ява про граченя.

- Просиш гракiв подiлитися хоч одненьким з тобою? - єхидно поспитав Вiтько, та побачив, що я навiть не посмiхнувся, i враз посерйознiшав: - Що там у тебе? Кажи!

Хлопцi посiдали круг мене, i я розповiв їм все-все...

- Ну й ну! - проказав Сергiй. - Треба щось придумати.

Вiн пiдвiвся й почав ходити майданчиком. По його обличчю можна було здогадатися, що вiн думає дуже старанно. Раптом вiн зупинився:

- Ось що! Ти, Юрко, йди додому i нiкуди не виходь. А ми гайнемо по квартирах. По-моєму, в нашому будинку нiколи гракiв не було, але треба перевiрити.

- Тримайся! - кинув Славко. - Гайда, хлопцi!

I вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому - чекати: прийде хазяїн чи нi...

Вiзит незнайомця

- Нещасливi ми з тобою, - казав я граченятi, сидячи на своєму улюбленому мiсцi за кухонним столом, - зовсiм-зовсiм нещаснi. Чому ти не прилетiло до мене просто так? Невже треба було вiд когось тiкати?

Граченя, похнюплене й сумне, сидiло на плитi й косило на мене блискучим оком, нiби теж розумiло, в якiй ми скрутi.

- Тепер чекай невiдомо чого, - вiв я далi, - а менi на завтра вчити - ого-го! Ти посидь нищечком, а я-за уроки. Коли справа є, час iде швидко.

Я розклав на столi пiдручники й засiв за уроки. Граченя перестрибнуло на стiл, потiм - на моє плече, умостилося там i затихло.

Коли я скiнчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко пiдскочив, та за мить спинився.

"А може, не вiдчиняти? - майнула думка. - Може, вдати, що нiкого нема?"

- Кр-ри-а! Кр-ри-а! - заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.

- Ех ти! - кинув я граченятi й пiшов до дверей...

На порозi стояло... наше товариство!

- Ну як? - майже крикнув я.

- Люкс! - вiдповiв Сергiй, мов iнакше й не могло бути.

- Отже воно - м_о_є?! - не повiрив я.

- Не твоє, а н_а_ш_е! - виправив мене Вiтько. - Ми в_с_i хвилювалися.

Я нiчого не мав проти.

- Ну добре, наше, - погодився я.

- Давай показуй нашого, - скомандував Славко, - годi його ховати.

- Так, покажи, будь ласка, - попросила й Вiтуня. I я повiв усiх до кухнi...

- Ой, чорняве яке! - зрадiла Вiтуня, коли побачила граченя. - А гарненьке ж! Цiп-цiп-цiп! - простягла вона долоньку до граченяти, що сидiло на карнизi й позирало з острахом на багатоголосе товариство.

У вiдповiдь ми так зареготали, що в шафi задзеленчав посуд. А граченя так i пурхнуло до своєї рятiвної коробки.

- Ач, яке спритне! - оцiнив Славко його карколомний стрибок.

- О, дає! - захоплено вигукнув Вiтько.

А ми засмiялися ще дужче, бо не зрозумiли, чи це вiн про стрибок граченяти, чи про Вiтунiне "цiп-цiп".

- Годi вам! - припинив нашi веселощi Сергiй. - Птаха лякаєте... А ти не слухай, Вiтуню, вони й самi не знають, як його кликати. Навiть вiн! - i Сергiй показав на мене.

Вiн мав рацiю: я таки не знав.

- А я знаю! - похвалився Вiтько. - Його треба кликати на iм'я.

- Молодець, хлопчику! На цукерку, - пожартував Сергiй. - Тiльки в нього, здається, нема iменi...

I знов Сергiй не помилився, бо я досi не здогадався назвати граченя, хоч i знав, що без iменi - не життя. Справдi, як його кликати: "Гей, ти! Ходи сюди!"? Ну й ну...

Оскiльки я мовчав, хлопцi зрозумiли: Сергiй мав рацiю.

- А давайте, - зрадiла Вiтуня, - зараз же дамо йому iм'я!

Це нам сподобалось. Ми трохи погаласували й домовились: напишемо на папiрцях iмена для граченяти, а Вiтуня тягнутиме. Що витягне - те й буде.

Я принiс олiвцi й папiр - i почалося...

Славко сiв на пiдвiконня, втупив очi в стелю й зашепотiв щось нечутне.

Сергiй походжав iз кутка в куток, i його обличчя було рiшучим i суворим.

Вiтуня одчайдушне смоктала за столом свого олiвця, наче хотiла щось висмоктати з нього.

Лиш Вiтько настрочив одразу та вкинув папiрця в каструлю.

Я участi в конкурсi не брав, бо згоден був на все - аби граченя лишалось моїм! Та й до вигадки я не дуже...

Нарештi всi повкидали папiрцi в каструлю. Я перемiшав їх, i Вiтуня потягла.

- "Бу-це-фал"! - здивовано прочитала вона.

- Що, що?! - перепитав Сергiй.

- Буцефал, ось що! - вiдказав замiсть Вiтунi Славко, бо це був його папiрець.

- Сам ти Буцефал! - засмiявся Сергiй. - Ти хоч знаєш, що воно таке - Буцефал?

- Так зовуть мого хом'яка.

- "Хом'яка"! - знов засмiявся Сергiй. - Так звали коня Олександра Македонського. Чи, може, ти не чув, хто такий Македонський?

- Це його дядя! - устряв Вiтько.

- А ти - "тьотя", - образився Славко. - Чи не все одно, хто такий Буцефал! Красиво - i все. А ви просто заздрите, що самi такого не придумали. I вiн одвернувся до вiкна.

- Ну подумай сам, - пiдiйшов до Славка Сергiй, - хiба можна рiвняти хом'яка з птахом?

- А чому нi! - обiзвалась Вiтуня. - От мого кота звуть Вася, як i Славкового тата. Ну й що ж тут поганого?