Постукай у моє вiкно (на украинском языке)

Ми ледь не задихнулися вiд смiху. А Славко повернувся до Вiтунi, зблиснув очима, та... лиш махнув рукою:

- Сама ти Вася! Ну добре, тягни ще. Вiтуня дiстала другого папiрця i прочитала:

- "Гри-ня"!

- Ну як? - захвилювався Вiтько, i ми зрозумiли, що це його папiрець.

- Наче непогано, - розважливо мовив Сергiй i повторив: - Гри-ня...

Я хотiв заперечити, що це надто просто для грака, та з коробки раптом залунало:

- Кр-ри-а! Кр-ри-а!

Здавалось, граченя повторює: "Кр-ри-а!" - "Гриня!"

- Ось i йому подобається! - зрадiв Вiтько. Це мене переконало.

- Згода! - сказав я. - Хто за? Проти? Одноголосно! I ми всi порадiли, що так легко вирiшили цю складну проблему - дати граченятi iм'я.

- А як тобi спало на думку назвати його Гринею? - поцiкавився я у Вiтька.

- Дуже просто. Коли ми дзвонили до тебе, я почув, як воно кричить, то вiдразу й подумав: дуже схоже на "Гриню".

Я забув вам сказати, що наш Вiтько - поет. Вiн завжди щось римує або шукає однаковi слова, примiром - чайник-чайка-чашка або ще якось... Правда, нам Вiтько свої вiршi не читає. I ось чому. Колись, тiльки-но ми переїхали до нашого будинку й познайомились, вiй вибiг у двiр i спитав:

- Хочете, вiршi вам почитаю? Сам склав!

- Давай, - не дуже щиро зрадiли ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського "Динамо".

Вiтько здерся на гойдалку, змахнув невiдомо навiщо рукою i почав:

Свiтило сонце, птах спiвав,

а я додому крокував.

Аж раптом iз-за рогу

з гучним веселим "гав!"

рудий i клишоногий

з'явився пес i став.

- Привiт, кудлатохвостий!

я привiтався з ним.

Ходiм до мене в гостi,

ти, певне, зголоднiв?

Я дам тобi варення,

цукерок повну жменю,

солодку скибку динi.

Ну що, рудий, ходiмо?

Та пес у гостi не схотiв,

дослухав пес мене - i втiк...

"Тим гiрше для рудого!"

подумав я про нього,

подумав - i покрокував.

А надi мною птах спiвав.

Що тут почалось - не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо смiх просто Душив нас.

- Ну як? - поцiкавився Вiтько.

- Вищий клас! - гигикнув Славко.

- Карл-сон-чик наш! - продекламував Сергiй, i ми ще дужче розреготалися.

Тут Вiтько зрозумiв, що смiємося ми не з вiршiв, а з нього, товстого й червонощокого, мов дiвчисько. Вiн схлипнув i кинувся геть. За кiлька днiв ми помирились, але вiршiв своїх Вiтько нам бiльше не читає.

"Нiчого, - думав я, - аби не кидав писати. Стане колись всесвiтньовiдомим, i ми згадаємо, як чули його перший виступ!"

Такий вiн, наш Вiтько! Тож ясно, що придумати якесь там iм'я - для нього пусте!

Нарештi всi надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в дверi. Я попросив хлопцiв зачекати й побiг вiдкрити.

За дверима стояв незнайомець. Пiд пахвою в нього був чорний облiзлий портфель, а на головi сидiв чудернацький зелений капелюх.

- Здрастуйте, молодий чоловiче! - якось надто ввiчливо привiтався вiн. - Це ви - Юрко Почепцов?

- Так, - вiдповiв я.

- I це ви повiсили об'яву?

- Яку... об'яву? - почав я, та раптом усе зрозумiв. "Вiн! Хазяїн Гринi!.." - подумав я, i в грудях менi похололо...

Скажи "привiт!"

- Може, запросите мене до квартири, чи так через порiг i розмовлятимем? - порушив тишу незнайомець.

- Вибачте! - знiтився я. - Заходьте, будь ласка.

- А це що за збори? - поцiкавився вiн, коли побачив хлопцiв.

- Нiякi не збори! - заперечив я. - Ми просто так... Ви проходьте на кухню, воно там.

- Що - "воно"? - здивувався незнайомець.

- Не "що", а "хто"! - поправила його Вiтуня. - Бо воно живе.

- Звiсно, "хто"! - сказав я. - Ваш Гриня.

- Пробачте, але я не дуже розумiю, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене нiяких Гринь!

- Як нема?! - здивувався тепер Сергiй. - А ваше граченя?

- А, так ви про граченя! - нарештi зрозумiв незнайомець. - Так би й казали, а то "воно", "Гриня"! А ви чому, власне, вирiшили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?

- Звичайно, знаємо! - вiдповiв Славко. - Ви його хазяїн.

"Поганий хазяїн!" - подумав я, та змовчав.

- От i не вгадали! - посмiхнувся незнайомець. - Я - ваш новий кербуд! Хе-хе...

- Ви... правду кажете? - не повiрила Вiтуня.

- Дiвчинко! - суворо обiрвав її кербуд. - Запам'ятай: Зiновiй Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!

- Вибачте нас, Зiновiю Всеволодовичу! - загомонiли вiдразу всi. Ми теє... ну, ми того...

- Я бачу, що ви "теє" i трохи, мабуть, "того", але, - i вiн подивився на мене, - запам'ятайте раз i назавжди, громадянине Почепцов: нiяких об'яв без мого дозволу вивiшувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районi, бiля першого парадного є спецiальна дошка для об'яв та оголошень. Дверi - не для цього! Ясно?

- Ясно! - вiдповiли ми як один.

- Тодi бувайте i про це не забувайте! - заговорив раптом вiршами кербуд i сам здивувався. - Ти ба, поет!.. Ну добре, пiшов. А об'явочку знiмiть, "товаришi громадяни"!

- Здається, в_с_е! - сказав Славко, i ми полегшено зiтхнули.

- Нам теж час. Бувай! - попрощалися хлопцi. - А об'яву ми знiмемо.

Вони помахали Гринi - н_а_ш_о_м_у Гринi! - i пiшли, а я нагодував граченя й сiв за уроки.

Скоро прийшов тато.

Вiн зазирнув до кухнi й одразу - точнiсiнько як я у хлопцiв спитав у мене:

- Ну як?!