Читаем Повернення з зірок полностью

Я не йняв віри всьому. Жінка замовкла, а її голос усе ще бринів у моїх вухах. Раптом позад себе я почув дріботіння легких кроків. Я оглянувся і побачив дівчину, за якою хтось гнався. Сміючись коротким горловим сміхом, вона промчала сходами, прорізала собою жінку — наскрізь! — і вже мчала далі; темний силует переслідувача майнув біля мене; потім вони зникли з поля зору. Знову я почув звабливий сміх дівчини і став як укопаний, не знаючи — сміятися мені чи плакати. Неіснуюча співачка щось тихо замугикала. Я не хотів її слухати. Відійшов у темряву, зажурений, немов дитина, якій довели брехливість казки. Це було як профанація. Я йшов, а її голос переслідував мене. Алея тяглася далі, я повернув і побачив зелень живоплоту; мокрі фестони листя звисали над металевою хвірткою. Відчинив. Здавалося, там було світліше. Живопліт утворював широке коло, на траві лежали наче кам’яні брили. Одна з них ворухнулася, виросла, я побачив два блідих вогники очей і завмер. Кроків за п’ять від мене був лев. Він важко підвівся, спершись на передні лапи; тепер я бачив його усього, бачив його скуйовджену густу гриву. Він потягнувся раз, другий і повільно, безшумно рушив просто на мене. Перший переляк минув. «Ну, ну, не лякай», — промовив я. Звір не міг бути справжнім. Привид, як та співачка, як оті отам, унизу, біля чорних автомобілів. Лев зупинився за крок від мене, позіхнув, у чорній пащі блиснули ікла, клацнув зубами, наче замкнув пащу на засув, я відчув його смердючий подих, що…

Лев пирхнув. Крапельки слини впали мені на руку, і перш ніж я встиг здивуватися, він штурхнув мене своєю здоровенною головою в стегно, муркочучи, почав тертись об мене, підставляючи підгорля. Очманілий, я почухав його, він муркотів дедалі дужче, за ним уже блищала друга пара очей, другий лев, ні, левиця; вона штовхнула його. Щось забулькотіло у нього в горлі, це було муркотіння, а не ричання. Левиця наступала. Він ударив її лапою. Вона сердито пирхнула.

«Це погано скінчиться» — подумав я. У мене не було зброї, а леви такі живі, такі справжні, яких тільки можна собі уявити. Я стояв, вдихаючи важкий запах їхніх тіл. Левиця знову пирхнула. Раптом лев вирвав свої шерсткі кудли з моїх рук, повернув до неї величезну голову й заревів. Левиця припала до землі.

«Зараз вони візьмуться за мене», — майнула думка, і я повільно позадкував у бік хвіртки. Ця хвилина була не з приємних. Та лев, здавалося, вже взагалі мене не помічав. Він важко опустився па землю і знову став схожий на видовжену кам’яну брилу. Левиця стояла над ним і терлася об нього мордою.

Зачинивши за собою хвіртку, я мусив зробити над собою зусилля, щоб не побігти. Коліна у мене підгиналися, у горлі пересохло, і раптом я зареготав, мов навіжений. Я пригадав собі, як говорив до лева: «Ну, ну, не лякай» — переконаний, що це лише ілюзія…

Крони дерев вимальовувалися на тлі неба все чіткіше. Світало. І я навіть зрадів, бо не знав, як вибратися з цього парку. Він був уже зовсім безлюдний. Я проминув кам’яну ротонду, де перед тим співала жінка. У наступній алеї натрапив на робота, що підстригав траву. Він нічого не міг сказати про готель, зате пояснив мені, як дістатись до найближчого ескалатора. Я з’їхав униз на якихось кілька поверхів і, вийшовши на вулицю рівнем нижче, здивувався, коли знову побачив небо над головою. Але навіть здатність дивуватися в мене вже майже вичерпалась. З мене було досить. Якийсь час я йшов, потім, пам’ятаю, сидів біля фонтана (а може, це й не фонтан?), нарешті підвівся й попрямував далі у сяйві нового дня, аж поки мене не вивели з цього забуття великі яскраві літери: ГОТЕЛЬ «АЛЬКАРОН».

У білій швейцарській кімнаті, що скоріше нагадувала перевернуту ванну велетня, сидів чудово виконаний робот, напівпрозорий, з довгими тендітними руками. Ні про що не запитуючи, він подав мені книжку. Я записав своє ім’я і прізвище, взяв маленький трикутний значок і поїхав угору. Хтось, не знаю до пуття хто, допоміг мені відчинити двері, а точніше, відчинив їх сам. Стіни з льоду, а в них — циркуляція вогників; з-під вікна, коли я до нього підійшов, вихилилося кріселко і підсунулось до мене, а згори вже опускався плескатий прямокутник, па ходу перетворюючись на щось подібне до письмового столу. Але я волів ліжко. Я не міг його знайти, навіть не пробував шукати. Ліг на низенькій канапці й одразу ж заснув у штучному світлі цієї бєзвіконної кімнати; бо те, що спочатку видалося мені вікном, виявилось, ну, звичайно ж, телевізором; і я засинав з думкою, що звідти, з-за скляної щибки, викривляється до мене величезне обличчя, розглядає мене, сміється, говорить, бурмоче. Визволив мене від цього видіння сон, міцний, як смерть; навіть час зупинився в ньому.

2

Ще з заплющеними очима я торкнувся пальцем грудей: я був у светрі. Якщо я спав одягнений, значить, була моя вахта. «Олаф!» — хотів покликати і сів. Це був готель, а не «Прометей». Я пригадав усе: лабіринти вокзалу, дівчину, втаємничення, її страх, блакитну гору Терміналю над чорним ставом, співачку, левів…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Год Дракона
Год Дракона

«Год Дракона» Вадима Давыдова – интригующий сплав политического памфлета с элементами фантастики и детектива, и любовного романа, не оставляющий никого равнодушным. Гневные инвективы героев и автора способны вызвать нешуточные споры и спровоцировать все мыслимые обвинения, кроме одного – обвинения в неискренности. Очередная «альтернатива»? Нет, не только! Обнаженный нерв повествования, страстные диалоги и стремительно разворачивающаяся развязка со счастливым – или почти счастливым – финалом не дадут скучать, заставят ненавидеть – и любить. Да-да, вы не ослышались. «Год Дракона» – книга о Любви. А Любовь, если она настоящая, всегда похожа на Сказку.

Андрей Грязнов , Вадим Давыдов , Валентина Михайловна Пахомова , Ли Леви , Мария Нил , Юлия Радошкевич

Фантастика / Детективы / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Научная Фантастика / Современная проза
Первые шаги
Первые шаги

После ядерной войны человечество было отброшено в темные века. Не желая возвращаться к былым опасностям, на просторах гиблого мира строит свой мир. Сталкиваясь с множество трудностей на своем пути (желающих вернуть былое могущество и технологии, орды мутантов) люди входят в золотой век. Но все это рушится когда наш мир сливается с другим. В него приходят иномерцы (расы населявшие другой мир). И снова бедствия окутывает человеческий род. Цепи рабства сковывает их. Действия книги происходят в средневековые времена. После великого сражения когда люди с помощью верных союзников (не все пришедшие из вне оказались врагами) сбрасывают рабские кандалы и вновь встают на ноги. Образовывая государства. Обе стороны поделившиеся на два союза уходят с тропы войны зализывая раны. Но мирное время не может продолжаться вечно. Повествования рассказывает о детях попавших в рабство, в момент когда кровопролитные стычки начинают возрождать былое противостояние. Бегство из плена, становление обоями ногами на земле. Взросление. И преследование одной единственной цели. Добиться мира. Опрокинуть врага и заставить исчезнуть страх перед ненавистными разорителями из каждого разума.

Александр Михайлович Буряк , Алексей Игоревич Рокин , Вельвич Максим , Денис Русс , Сергей Александрович Иномеров , Татьяна Кирилловна Назарова

Фантастика / Советская классическая проза / Научная Фантастика / Попаданцы / Постапокалипсис / Славянское фэнтези / Фэнтези