Повернення з зірок

Незрівнянно красивішими були нові безвіконні будинки з художньо оздобленими стінами. Усе місто поставало перед очима як гігантська виставка мистецтва, демонстрація робіт майстрів кольору й форми. Не можу сказати, щоб мені подобалось усе, що прикрашало ці двадцяти- і тридцятиповерхові фасади, але, мабуть, за минулі майже сто п’ятдесят років я трохи відстав від моди. Найкращими видалися мені будинки, розділені навпіл садами (можливо, то пальмарії). Тому що стіни цих висотних садів були зі скла, здавалося, ніби верхня половина споруди висить у повітрі. Це створювало ефект легкості, а приємно несиметричні стрічки кучерявої зелені служили своєрідною оздобою будинку.

Бульварами, вздовж тих м’ясистих пальм, які мені зовсім не подобалися, пливли дві річки чорних автомобілів. Я вже знав, що вони називаються глідерами. Над будинками з’явилися інші машини, літаючі, але це не були ні гелікоптери, ані літаки. Формою вони нагадували застругані з обох кінців олівці.

Людей на тротуарах було значно менше, ніж у цьому ж місті понад сто років тому. Значно розвантажено рух, особливо пішохідний, можливо, завдяки цьому збільшенню кількості рівнів, бо й під містом, на яке я зараз дивився, розташувалися його нижчі, підземні яруси з вулицями, площами, крамницями. Наріжний Інфор, наприклад, повідомив мене, що покупки найкраще зробити на рівні Сереан. То був якийсь геніальний Інфор, а може, і я вже зробив успіхи; в усякому разі, я одержав пластикову книжечку, яка мала чотири розкладні сторінки з картами міського сполучення. Досить торкнутися пальцем видрукуваної сріблом назви — вулиці, рівня, площі — і одразу ж на плані спалахували лінії усіх потрібних маршрутів. Можна також їхати глідером. Або растом. І нарешті — йти пішки: саме тому й було тут чотири карти. Проте я вже переконався, що пішохідні мандрівки (навіть рухомими тротуарами і ескалаторами) забирали іноді не одну годину.

Сереан — це був десь третій рівень. І знову мене вразив вигляд міста: вийшовши з тунелю, я опинився просто неба на вулиці, осяяній сонцем, хоч чекав зустріти підземелля. Посеред майдану росли великі пінії, вдалині голубіли смугасті хмарочоси, а на протилежному боці, за невеликим басейном, де хлюпалися у воді діти, катаючись на кольорових велосипедах, стояла облямована рядами пальм біла багатоповерхова будівля з дивовижним куполом, що виблискував, як скло. Я пошкодував, що нема кого запитати про цю споруду, але раптом згадав, а вірніше мені дав знати про це шлунок, що й досі не снідав, зовсім забув про сніданок, який мав одержати в номері, і, не дочекавшись його, вийшов. Можливо, у робота з відділу обслуговування щось заїло.

Отже, до Інфору. Я тепер завжди про все довідувався наперед. Зрештою, Інфор міг би навіть замовити глідер, але про це я ще не наважувався просити, бо не знав, як у ту машину сісти та й що потім робити. Але для цього у мене був іще час.

У ресторані, ледве кинувши оком на меню, я переконався, що це для мене справжня китайська грамота, проте я твердо вирішив поснідати. Нормально поснідати.

— Озот, кресс чи герма?

Коли б офіціант був людиною, я сказав би, щоб він приніс те, що йому самому подобається, але переді мною стояв робот. Він був байдужий до їжі.

— А кави нема?… — не дуже впевнено запитав я.

— Є. Крес, озот чи герма?

— Каву, і те… ну, що найсмачніше до кави, той, е-е…

— Озот, — сказав робот, відходячи.

Номер пройшов.

Усе це в нього було, мабуть, приготоване наперед, бо він одразу ж повернувся з так густо заставленою тацею, що я ладен був думати, що це якийсь підступ чи жарт. Але, розглядаючи повну тацю, я гостро відчув, що, крім бонса, який з’їв учора, і кухля горезвісного бриту, від самого приїзду нічого не мав у роті.

З усього, що було на таці, тільки кава, схожа на добре перегнаний дьоготь, нагадувала мені щось знайоме; за вершки правили дрібнесенькі голубі краплі, які, напевно, не мали нічого спільного з коровою. Я шкодував, що не можу підглядіти за кимось, хто може усе це їсти, бо пора сніданку вже минула, і я був один. Переді мною стояли тарілочки серпоподібної форми з паруючою масою, з якої стриміло щось схоже на кінці сірників, а середина її нагадувала печене яблуко. Звичайно, це були не сірники і не яблука. Інша страва, яку я прийняв був за вівсяні млинці, почала раптом, коли я торкнувся її ложечкою, рости просто на очах. Я з’їв усе. Як виявилося, я був страшенно голодний, і коли з’явився робот і, очікуючи, зупинився на певній відстані, я мало не попросив його принести печива.

— Скільки заплатити? — запитав я.

— Дякую, ніскільки, — відповів він. Робот був схожий швидше на якийсь прилад, ніж на ляльку. У нього було одне кругле кришталеве око. Щось ворушилося всередині тулуба, але я не наважився заглядати йому в живіт. Навіть чайових не було кому дати. Я не знав, чи він зрозуміє мене, якщо я попрошу в нього газету. А може, їх уже взагалі не було. Мені не лишалося нічого іншого, як піти за покупками. Але перше, на що я натрапив, коли вийшов з ресторану — це Бюро подорожей. Воно було дуже до речі. Я зайшов туди.