Повернення з зірок

Великий срібний зал із смарагдовими консолями (мені вже починали набридати усі ці кольори) виявився майже порожнім.

Матові шибки, величезні кольорові фото Великого колорадського каньйону, кратера Архімеда, урвищ Деймоса, Палм-Біча, Флоріди зроблені так, що видно було перспективу. Навіть море хвилювалося, ніби це зовсім не фото, а вікна, за якими насправді відкривалися усі ці краєвиди. Я підійшов до віконця з написом ЗЕМЛЯ.

Ну, звичайно ж, там сидів робот. Цього разу золотий. Або швидше позолочений.

— Чим можемо вам служити? — запитав він. Голос у нього був басовитий. Заплющивши очі, я б заприсягнувся, що зі мною розмовляє дебелий чорнявий чолов’яга.

— Мене цікавить що-небудь примітивне, — відповів я. — Саме повернувся я з далекої подорожі. Дуже далекої. Не хочу надмірного комфорту. Хочу, щоб була тиша, вода, дерева, може, й гори. Щоб було просто і так, як раніше. Як сто років тому. У вас є щось подібне?

— Коли ви цього бажаєте, то мусимо мати. Скелясті гори, Форт Пламм, Майорка, Антільські острови.

— Ближче, — сказав я. — Так… у радіусі тисячі кілометрів. Га?

— Клавестра.

— Де це?

Я вже звернув увагу на те, що розмовляти з роботами мені було якось особливо легко, бо вони ніколи й ні з чого не дивувалися. Не могли. Це дуже розумно придумано.

— Старе гірниче селище поблизу Тихого океану. Шахти, покинуті майже чотириста років тому. Цікаві екскурсії ескалатором під землею. Зручне сполучення — ульдери і глідери. Будинки відпочинку з лікарським наглядом, вілли внайми з садами, купальними басейнами, клімат помірний. Місцеве відділення нашого бюро організовує різні розваги, екскурсії, ігри, вечори. На місці — реаль, мум і стереон.

— Так, це могло б мені підійти, — сказав я. — Вілла з садом. І щоб була вода. Басейн, добре?

— Звичайно, будь ласка. Басейн з трампліном, крім того, там є штучні озера з підводними гротами, чудова бухта для аквалангістів, підводні феєрії…

— Краще без феєрій. Скільки це коштує?

— Сто двадцять ітів на місяць. Але якщо разом з кимось, то всього сорок.

— Разом?

— Вілли дуже просторі. Від дванадцяти до вісімнадцяти кімнат, автоматичне обслуговування, кухня на місці, наша чи тубільна, на вибір.

— Так, може, справді… Гаразд. Моє прізвище Брег. Я згоден. Як називається ця місцевість? Клавестра? Платити одразу?

— Як ви бажаєте.

Я подав йому кальстер.

Виявилося (про що я не знав), що лише я можу ним користуватися, але робота, звичайно, і це моє невідання анітрішечки не здивувало. Роботи подобались мені все більше. Він показав, як треба зробити, щоб зсередини випав тільки один жетон з вибитою на ньому потрібною цифрою. На таку ж цифру зменшилося число у віконцях вгорі, вказуючи суму, що залишилася.

— Коли можна туди поїхати?

— Коли схочете. У будь-який час.

— Але… з ким я ділитиму цю віллу?

— Подружжя Маргер. Він і вона.

— Можна поцікавитися, хто вони?

— Можу вам лише сказати, що це молоде подружжя.

— Гм. А я їм не заважатиму?

— Ні, оскільки ви зніматимете піввілли. Цілий поверх належатиме виключно вам.

— Добре. А як туди дістатися?

— Найкраще ульдером.

— Як це зробити?

— Я подам вам ульдер на день і годину, призначені вами.

— Я подзвоню із свого готелю. Можна?

— Будь ласка. Плата нараховуватиметься з моменту, коли ви прибудете до вілли.

Коли я вийшов, у мене вже вимальовувався приблизний план. Накуплю книжок і трохи спортприладдя. Найважливіше — це все-таки книжки. Треба виписати і деякі спеціальні журнали. Соціологія, фізика. Встигли, мабуть, ой-ой скільки за ці більш як сто років. Ага, треба ще купити й щось з одягу.

Але тут трапилося таке, що я одразу ж забув про всі свої плани. За рогом, не вірячи власним очам, я побачив автомобіль. Справжній автомобіль. Можливо, не зовсім такий, які були за моєї пам’яті (кузов сконструйований з самих гострих кутів). І все-таки це був справжній автомобіль: з пневматичними щитами, дверцятами, кермом, за ним стояли інші. Все це за широким вікном, на якому великими літерами виведено напис: АНТИКВАРІЙ.

Я зайшов. Власник, чи то продавець, виявився людиною. «Шкода», — подумав я.

— Чи можна купити автомобіль?

— Звичайно. Який ви бажаєте?

— А скільки вони коштують?

— Від чотирьох до восьмисот ітів.

«Нівроку, — подумав я. — Але нічого не поробиш, за пам’ятки старовини треба платити».

— А чи можна на ньому їздити?

— Авжеж. Щоправда, не скрізь для цього відведені спеціальні місця; але взагалі це можливо.

— А як з пальним?

— З цим не буде клопоту. Одного заряду вистачить вам на весь вік автомобіля. Рахуючи, звичайно, й парастати.

— Гаразд, — погодився я. — Мені хотілося б якусь сильну, витривалу машину. Мусить бути невеличка, але швидка.

— У такому разі я міг би порадити вам цього «Гябіля» або он ту модель…

Він повів мене в глиб великого залу, вздовж машин, що блищали так, ніби й справді були новісінькі.

— Звичайно, — вів далі продавець, — з глідерами їм не рівнятися, але ж автомобілі нині й не є засобом пересування…

«А чим же вони є?» — хотів запитати я, але промовчав.

— Добре… — сказав я. — Скільки коштує ця машина? — Я вказав на блідо-голубий лімузин із срібними глибоко схованими фарами.

— Чотириста вісімдесят ітів.