Читаем Повернення з зірок полностью

— Суспільство, до якого ви повернулись, стабілізувалося. Живе спокійно. Розумієте? Романтизм раннього періоду астронавтики минув. Тут можна провести аналогію з історією Колумба. Його експедиція була чимось надзвичайним, але хто через двісті років після неї цікавився капітанами парусників? Про ваше повернення було два рядки в реалі.

— Лікарю, але ж це не має ніякого значення, — сказав я. Його співчуття починало мене дратувати більше, ніж байдужість інших. Але я не міг йому про це сказати.

— Має, Брег, хоч ви й не хочете з цим погодитись. Коли б ви були кимось іншим, я б промовчав, але вам слід знати правду. Ви — самітні. Людина не може жити самітньо. Ваші знання, те, з чим ви повернулися, є острівцем у морі неуцтва. Сумніваюся, чи багато людей виявить бажання слухати те, що ви могли б розповісти. Я належу до таких людей, але мені вісімдесят дев’ять років…

— Я не маю про що розповідати, — відповів я сердито — У всякому разі — нічого сенсаційного. Ми не відкрили жодної галактичної цивілізації. До того ж, я був лише пілотом. Вів корабель. Мусив же хтось це робити.

— Так? — тихо промовив він, підводячи білі брови. Зовні я залишався спокійним, але мене охоплювала лють.

— Так! Тисячу разів так! І ця байдужість, якщо вже хочете знати, тим більше мене обурювала, чим сильніше я проймався болем за тих, що не повернулися…

— Хто не повернувся? — запитав він спокійно. Його спокій передався мені.

— Багато. Ардер, Вентурі, Енессон. Лікарю, навіщо…

— Я розпитую не просто з цікавості. То була (повірте мені, я теж не люблю красивих слів) ніби моя власна молодість. Ви спричинилися до того, що я обрав собі саме таку професію. Тепер вона ні до чого, так само, як і ваша. Звичайно, ви можете цього не визнавати. Я не наполягатиму. Але я хотів би знати. Що сталося з Ардером?

— Точно невідомо, — відповів я. Мені вже було все одно. Чому й справді не розповісти? Я дивився на чорну потріскану поверхню письмового стола. Ніколи не думав, що це буде саме так.

— Ми вели два зонди над Арктуром. Я втратив з ним зв’язок. Не міг його знайти. Це його радіо мовчало, не моє. Я повернувся, коли в мене закінчувався кисень.

— Ви чекали?

— Так. Це означає — кружляв навколо Арктура. Шість днів. Точніше, сто п’ятдесят шість годин.

— Самі?

— Так. Мені не поталанило, бо на Арктурі виникли нові плями, і я зовсім втратив зв’язок з «Прометеєм». З моїм кораблем. Завихрення. Не міг повернутися без радіо. Це я про Ардера. Бо в зондах напрямний телеран був з’єднаний з радіо. Він не міг повернутися без мене і не повернувся. Джімма кликав мене. Він мав рацію, бо це було просто марнуванням часу. Я підрахував потім, які в мене були шанси знайти його в полі дії мого радара. Вже не пам’ятаю точно, але співвідношення було щось один до трильйона. Я гадаю, він зробив те саме, що й Арне Енессон.

— А що зробив Арне Енессон?

— У нього відфокалізувався жмут. Почала падати швидкість. Він міг ще триматися на орбіті, ну, з добу кружляв би по спіралі, аж поки не впав би на Арктур. Але замість цього він влетів у протуберанець. Згорів майже в мене на очах.

— Скільки було пілотів крім вас?

— На «Прометеї» — п’ять.

— Скільки повернулося?

— Олаф Стів і я. Я знаю: ви думаєте, лікарю, що це, мовляв, героїзм. Я теж так думав колись, читаючи книжки про таких людей. Це неправда. Чуєте? Коли б я міг, я б залишив Арлера і повернувся б одразу, але я не міг. Він би теж не повернувся. Джімма — теж…

— Чому ви так… наголошуєте на цьому? — запитав він тихо.

— Бо героїзм і необхідність — різні речі. Я зробив те, що зробив би кожен. Лікарю, щоб це зрозуміти, треба там побувати. Людина — це така недовговічна бульбашка. Досить розфокалізованої віддачі чи розмагніченого поля, як виникає вібрація, і за кілька секунд витрушує з тебе кров. Звертаю вашу увагу на те, що я вже не кажу про зовнішні причини, такі, як метеори, а тільки про наслідки дефектів. Досить найменшого свинства, хоча б перегорілого дротика в апаратах зв’язку — і все. Якби люди почали ще й обманювати один одного в таких умовах, то подібні експедиції, розумієте, були б самогубством.

На секунду я заплющив очі.

— Лікарю, а хіба тепер не літають? Як це може бути?

— Ви полетіли б?

— Ні.

— Чому?

— Я вам скажу. Жоден з нас не полетів би, коли б знав, як там є. Цього ніхто не знає. Ніхто, хто там не побував. Ми були жменькою смертельно переляканих, розгублених звірят.

— Як же ви погоджуєте це з тим, про що запитували хвилину тому?

— Не погоджую. Так було. Ми боялися. Адже, лікарю, я, чекаючи Ардера, кружляючи навколо того сонця, повигадував собі різних осіб і розмовляв з ними, говорив за себе й за них і під кінець сам повірив, що вони разом зі мною. Кожен рятувався як міг. Ви тільки подумайте, лікарю. Я сиджу тут, перед вами, зняв собі віллу, купив старомодний автомобіль, хочу вчитися, читати, плавати, але те, що було, залишилось у мені. Це існує в мені, той простір, та тиша і як Вентурі кликав на допомогу, а я, замість того, щоб його рятувати, повернув назад.

— Чому?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Год Дракона
Год Дракона

«Год Дракона» Вадима Давыдова – интригующий сплав политического памфлета с элементами фантастики и детектива, и любовного романа, не оставляющий никого равнодушным. Гневные инвективы героев и автора способны вызвать нешуточные споры и спровоцировать все мыслимые обвинения, кроме одного – обвинения в неискренности. Очередная «альтернатива»? Нет, не только! Обнаженный нерв повествования, страстные диалоги и стремительно разворачивающаяся развязка со счастливым – или почти счастливым – финалом не дадут скучать, заставят ненавидеть – и любить. Да-да, вы не ослышались. «Год Дракона» – книга о Любви. А Любовь, если она настоящая, всегда похожа на Сказку.

Андрей Грязнов , Вадим Давыдов , Валентина Михайловна Пахомова , Ли Леви , Мария Нил , Юлия Радошкевич

Фантастика / Детективы / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Научная Фантастика / Современная проза
Первые шаги
Первые шаги

После ядерной войны человечество было отброшено в темные века. Не желая возвращаться к былым опасностям, на просторах гиблого мира строит свой мир. Сталкиваясь с множество трудностей на своем пути (желающих вернуть былое могущество и технологии, орды мутантов) люди входят в золотой век. Но все это рушится когда наш мир сливается с другим. В него приходят иномерцы (расы населявшие другой мир). И снова бедствия окутывает человеческий род. Цепи рабства сковывает их. Действия книги происходят в средневековые времена. После великого сражения когда люди с помощью верных союзников (не все пришедшие из вне оказались врагами) сбрасывают рабские кандалы и вновь встают на ноги. Образовывая государства. Обе стороны поделившиеся на два союза уходят с тропы войны зализывая раны. Но мирное время не может продолжаться вечно. Повествования рассказывает о детях попавших в рабство, в момент когда кровопролитные стычки начинают возрождать былое противостояние. Бегство из плена, становление обоями ногами на земле. Взросление. И преследование одной единственной цели. Добиться мира. Опрокинуть врага и заставить исчезнуть страх перед ненавистными разорителями из каждого разума.

Александр Михайлович Буряк , Алексей Игоревич Рокин , Вельвич Максим , Денис Русс , Сергей Александрович Иномеров , Татьяна Кирилловна Назарова

Фантастика / Советская классическая проза / Научная Фантастика / Попаданцы / Постапокалипсис / Славянское фэнтези / Фэнтези