Читаем Повернення з зірок полностью

Біля нашої доріжки появлялися вируючі зелені кола, схожі на підвішені в повітря неонові обручі, й тоді частина людей переходила на підніжку іншої доріжки чи трапу, що присувалися. Я помітив, що через зелені лінії того світла можна вільно переходити, так начебто вони були нематеріальні.

Протягом якогось часу я здався на волю білої доріжки, і вона везла мене далі, аж поки не прийшло мені в голову, що я вже опинився поза вокзалом, і ця неймовірна панорама повигинаного скла, що ніби все зривається летіти, власне, і є моїм рідним містом, а те, яке я колись покинув, існує вже тільки в моїй пам’яті.

— Пробачте, — я торкаюсь плеча чоловіка в хутрі, іцо стояв поряд з жінкою, — де ми зараз?

Обоє глянули на мене. На їх обличчях, коли вони підвели голови, я побачив здивування. Я сподівався, що їх дивує тільки мій ріст.

— На полідукті, — відповів чоловік. — Вам який стик? Я нічого не розумів.

— Чи… ми ще й досі на вокзалі?

— Звичайно… — відповів він, трохи вагаючись.

— А… де Внутрішнє Коло?

— Ви вже проїхали. Мусите повернутися.

— Найкраще буде растом з Меріду, — втрутилася жінка. Всі очі її сукні, здавалося, вдивлялись у мене з якоюсь підозрою і подивом.

— Растом?… — повторив я безпорадно.

— Так, це там, — показала вона на зелене око, що надпливало, а за ним підносилося порожнє підвищення з чорно-сріблястими смугами на боках, подібне до химерно розмальованого корпусу перекинутого на бік судна. Я подякував і зійшов з доріжки, та, мабуть, не там, де треба, бо струмінь надзвичайної сили підкосив мені ноги. Я не втратив рівноваги, але мною так крутонуло, що я вже не знав, куди треба йти. Поки я роздумував, що робити, місце моєї пересадки значно віддалилося від чорно-сріблястого підвищення, яке показала мені жінка, і я не міг уже його знайти. Оскільки більшість людей, що стояла біля мене, почала переходити на похилу доріжку, яка рухалася вгору, я теж ступив на неї. Вже звідти побачив величезний напис, що палав у повітрі — ДУКТ ЦЕНТР, решту літер з обох боків неможливо було охопити поглядом через їх величину. Мене безшумно винесло на перон завдовжки, певне, з кілометр, від якого саме відходив веретеноподібний літак, показуючи при зльоті поцятковане вогнями дно. Зрештою, може, саме та китоподібна споруда була пероном, а я опинився на «расті» — нікого було навіть спитати, бо навколо — ні душі. Певне, я не туди потрапив. Частка мого «перону» була забудована якимись присадкуватими спорудами без передніх стін. Наблизившись, я помітив щось подібне до слабо освітлених низьких кабін, у яких рядами стояли чорні машини. Я подумав, що то автомобілі. Але коли дві найближчі рушили і, перш ніж я встиг відскочити, обминули мене, відразу розвиваючи величезну швидкість, я помітив, поки вони зникли в перспективі параболічних схилів, що в них немає ні вікон, ані дверей і що вони обтічні, як велетенські чорні краплини. «Автомашини це чи ні? — подумав я. — У всякому разі, тут якась стоянка. Може, саме тих „растів“?» Я вирішив, що найкраще буде запитати когось, хто надійде, і поїхати разом з ним чи хоч, принаймні, довідатися що до чого. Однак мій перон, злегка вигнутий, наче крило гігантського літака, був порожній, тільки чорні машини виїжджали поодинці або відразу по кілька зі своїх металевих нір і мчали завжди в одному й тому ж напрямі. Я підійшов до самого краю перону й знову відчув ту невидиму пружну силу, що гарантувала безпеку. Справді, перон висів у повітрі, нічим не підтримуваний. Підвівши голову, я побачив багато таких самих перонів, які нерухомо зависли в повітрі, але вже без великих вогнів. Світилося лише там, де прибували кораблі. Однак це не були ракети, як та, що привезла мене з Місяця.

Довго я стояв, аж поки не помітив на тлі якихось інших споруд (зрештою, не знаю, чи були вони лише віддзеркаленням цієї самої споруди, чи існували насправді) вогнисті літери, що рівномірно пропливали в повітрі: СОАМО, СОАМО, СОАМО. Невеличка перерва, блакитний спалах — НЕОНАКС, НЕОНАКС, НЕОНАКС.

Може, це були назви станцій, а може, реклама товарів — вони мені нічого не говорили.

«Хоч би вже знайти того типа», — подумав я, круто повернувся і знайшовши доріжку, що пливла назад, з’їхав нею вниз. Виявилося, що це не та горизонталь і навіть не той зал, з якого я дістався нагору; впізнав це через відсутність величезних колон. Зрештою, може, то вони кудись перемістилися; тепер мене вже ніщо не дивувало.

Я опинився серед цілого лісу фонтанів; далі потрапив до біло-рожевого залу, в якому було повно жінок. Мимохідь я знічев’я встромив руку в струмінь підсвіченого фонтана — може, тому, що було приємно зустріти щось хоч трохи знайоме. Однак я не відчув нічого: фонтан був без води. За хвилину мені здалося, що пахнуть квіти. Понюхав руку. Пахла, як тисяча кусків туалетного мила разом.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Год Дракона
Год Дракона

«Год Дракона» Вадима Давыдова – интригующий сплав политического памфлета с элементами фантастики и детектива, и любовного романа, не оставляющий никого равнодушным. Гневные инвективы героев и автора способны вызвать нешуточные споры и спровоцировать все мыслимые обвинения, кроме одного – обвинения в неискренности. Очередная «альтернатива»? Нет, не только! Обнаженный нерв повествования, страстные диалоги и стремительно разворачивающаяся развязка со счастливым – или почти счастливым – финалом не дадут скучать, заставят ненавидеть – и любить. Да-да, вы не ослышались. «Год Дракона» – книга о Любви. А Любовь, если она настоящая, всегда похожа на Сказку.

Андрей Грязнов , Вадим Давыдов , Валентина Михайловна Пахомова , Ли Леви , Мария Нил , Юлия Радошкевич

Фантастика / Детективы / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Научная Фантастика / Современная проза
Первые шаги
Первые шаги

После ядерной войны человечество было отброшено в темные века. Не желая возвращаться к былым опасностям, на просторах гиблого мира строит свой мир. Сталкиваясь с множество трудностей на своем пути (желающих вернуть былое могущество и технологии, орды мутантов) люди входят в золотой век. Но все это рушится когда наш мир сливается с другим. В него приходят иномерцы (расы населявшие другой мир). И снова бедствия окутывает человеческий род. Цепи рабства сковывает их. Действия книги происходят в средневековые времена. После великого сражения когда люди с помощью верных союзников (не все пришедшие из вне оказались врагами) сбрасывают рабские кандалы и вновь встают на ноги. Образовывая государства. Обе стороны поделившиеся на два союза уходят с тропы войны зализывая раны. Но мирное время не может продолжаться вечно. Повествования рассказывает о детях попавших в рабство, в момент когда кровопролитные стычки начинают возрождать былое противостояние. Бегство из плена, становление обоями ногами на земле. Взросление. И преследование одной единственной цели. Добиться мира. Опрокинуть врага и заставить исчезнуть страх перед ненавистными разорителями из каждого разума.

Александр Михайлович Буряк , Алексей Игоревич Рокин , Вельвич Максим , Денис Русс , Сергей Александрович Иномеров , Татьяна Кирилловна Назарова

Фантастика / Советская классическая проза / Научная Фантастика / Попаданцы / Постапокалипсис / Славянское фэнтези / Фэнтези