Повернення з зірок

Я відійшов. Тож навіть рахунок часу змінився! Металеві тканини жіночих суконь спалахували несподіваними вогниками, коли на них падав відблиск велетенських літер, що, мов ряди канатохідців, пливли над морем голів. Я йшов, не думаючи про це, а щось у мені повторювало знову й знову: «Тож навіть рахунок часу змінився!» Це наче доконало мене. Я нічого не бачив, хоч дивився перед себе. Бажав лише одного: вийти звідси, видобутися з цього пекельного вокзалу, опинитися просто неба, на свіжому повітрі, побачити зорі, відчути подих вітру.

Мою увагу привернула алея видовжених вогнів: на прозорих плитах стелі яскравий вогник виводив літери — ТЕЛЕТРАНС ТЕЛЕПОРТ ТЕЛЕТОН. Крізь стрілчасті двері (але це була якась дивовижна висяча арка, що нагадувала верхню частину ракети) я дістався до залу, вкритого застиглим золотим полум’ям. У нішах стін — сотні кабін, люди вскакували до них, вибігали поспіхом, кидали на підлогу якісь подерті смужки. Це були не телеграфні стрічки, а щось інше, з витисненими горбочками. Перехожі топталися по цих обривках. Я хотів вийти, але помилково потрапив до темної кабіни й не встиг вибратися звідти, як щось дзенькнуло, спалахнуло, ніби фотолампа, і з облямованої металом щілини, наче з поштової скриньки, висунувся складений удвоє аркушик блискучого паперу. Я взяв його, розгорнув, і звідти показалася людська голова з тонкими, напіврозтуленими, трохи скривленими губами; примруженими очима вона дивилася на мене — це був я сам! Я склав папір удвоє, і пластичний привид зник. Я поволі розтулив його ще раз — нічого, ще ширше — голова знову з’явилася, ніби вискочила з порожнечі, відтята від тулуба, підвішена над аркушем паперу, і мала ця голова не дуже розумний вигляд. Деякий час я розглядав власне обличчя. Що це було? Тривимірна фотографія? Я поклав аркуш до кишені й вийшов. Золоте пекло, здавалося, падало на голови натовпу, стеля з вогняної магми здавалася нереальною, але палала в той же час справжньою пожежею, на яку, проте, ніхто не звертав уваги: люди заклопотано бігали від однієї кабіни до другої, а далі, в глибині, стрибали зелені літери, колонки цифр повзли по вузьких екранах; у деяких кабінах замість дверей були штори, що блискавично злітали вгору, коли хтось наближався до них. Нарешті я знайшов вихід.

Дугоподібний коридор з похилою підлогою, як це часом буває в театрі, стіни оздоблені стилізованими черепашками; вгорі безконечно мчали слова: ІНФОР ІНФОР ІНФОР.

Вперше я побачив інфор на Місяці, й тоді він видався мені штучною квіткою.

Я наблизив обличчя до блідо-зеленої чаші, яка відразу ж, ледве я встиг розтулити уста, застигла в чеканні.

— Як мені вийти звідси? — запитав я майже безтямно.

— Куди вам треба? — озвався теплий альт.

— До міста.

— До якої дільниці?

— Байдуже.

— На який рівень?

— Все одно, аби вийти з вокзалу!

— Меридіональ, расти: сто шість, сто сімнадцять, нуль вісім, нуль два. Тридукт, горизонталь АФ, АГ, АЦ, горизонталь окружних міфів — дванадцять і шістнадцять; горизонталлю Надір можна вийти в будь-якому південному напрямку. Центральна горизонталь глідерів місцевого призначення — червона, далекого слідування — біла — А, Б і В. Горизонталь ульдерів — від третього і вище… — співучо виводив жіночий голос.

Мені хотілося вирвати із стіни мікрофон, який з такою увагою схилявся до мого обличчя. Я відійшов. «Ідіот! Ідіот!» — звучало в мені з кожним кроком. Екс Екс Екс Екс — повз угорі напис, оповитий легким лимонним серпанком. Може, то Ексіт? Вихід?