Повернення з зірок

— Я не Коль… — почав я. Дівчина сперлася ліктями на столик і водила рукою над налитою до половини чаркою так, що кінець золотого ланцюжка, обкрученого навколо пальців, купався в рідині. При цьому вона нахилялася щораз дужче. Я чув її подих. Якщо й була п’яна, то не від алкоголю.

— Чому? — сказала. — Ти коль. Мусиш ним бути. Кожен є колем. То підемо?

Хоч би я, принаймні, знав, що це означає.

— Добре, — сказав я.

Вона встала. Підвівся і я з цього страшенно низького крісла.

Вона запитала:

— Як ти це робиш?

— Що?

Вона глянула на мої ноги.

— Я думала, що ти стоїш навшпиньках… — Я мовчки посміхнувся. Вона підійшла до мене, взяла під руку й знову здивувалася.

— Що в тебе тут?

— Де — тут? Нічого.

— Співаєш, — сказала й злегка потягла мене за собою. Ми пішли поміж столиками, а я все міркував над тим, що могло означати оте «співаєш» — може, «дуриш»?

Вона підвела мене до темно-зеленої стіни, туди, де на ній світився знак, трохи подібний до скрипичного ключа. Коли ми наблизилися, стіна розсунулася. Я відчув подих гарячого повітря.

Вузький срібний ескалатор плив униз. Ми стояли поруч. Вона ледве досягала до мого плеча. Вона мала круглу голову, чорне з блакитним полиском волосся, профіль, може, трохи загострий, але загалом була гарна. Тільки оці пурпурові ніздрі… Вона міцно трималася за мене тонкою рукою, зелені нігті чіплялися за крупну в’язку светра. Я посміхнувся мимоволі, самими куточками уст, згадавши, де встиг побувати цей светр і як мало спільного мав він досі з жіночими пальцями. Попід округлим склепінням, що виблискувало вогнями — від рожевого до кармінового і від кармінового до рожевого — ми вийшли на вулицю. Тобто, я думав, що це вулиця. Темрява навколо нас щомиті танула, і це було схоже на прискорений у багато разів світанок. Вдалині пропливали довгі низькі силуети, ніби автомашин, але тепер я знав, що автомобілів уже нема. Це мусило бути щось інше. Якби я був сам, пішов би тією широкою артерією, на якій здалеку світилися літери: ДО ЦЕНТРУ. Але, напевне, це зовсім не означало центру міста. Зрештою, мене вели. Якось же повинна була скінчитися ця пригода; я знайшов собі провідницю і подумав — тепер уже без гніву — про нещасного представника Адапту, який зараз, по трьох годинах після мого. приїзду, шукав мене вже, певне, через усі інфори цього вокзалу-міста.

Ми проминули кілька порожніх приміщень і вітрин, у яких групи манекенів без упину виконували одну й ту ж сцену. Я б охоче зупинився, щоб подивитися, як вони це роблять, але дівчина йшла швидко, вистукуючи каблучками. Аж ось, побачивши пульсуюче рум’янцями неонове обличчя, що весь час кумедно облизувалося висолопленим язиком, вигукнула:

— О, бонси! Хочеш бонса?

— А ти? — запитав я.

— Здається, хочу.

Ми ввійшли до невеликого яскраво освітленого залу. Замість стелі в ньому були довгі ряди палаючих вогників, схожих на газові; згори віяло теплом, можливо, це й справді був газ. У стінах темніли невеликі ніші із столиками; коли ми підійшли до однієї з них, по обидва її боки із стіни висунулися сидіння, наче виросли з неї.

Спочатку згорнуті, як пуп’янки, вони розкрилися в повітрі і, вгнувшись, завмерли. Ми посідали одне проти одного; дівчина стукнула двома пальцями об металеву поверхню столика, і зі стіни вискочила нікельована лапка, яка кинула перед кожного з нас по маленькій тарілочці і двома блискавичними рухами поклала на кожну по порції білуватої маси. Нараз маса запінилася, зарум’яніла й застигла, а одночасно потемніла й сама тарілочка. Дівчина відразу ж згорнула її — це була зовсім не тарілочка, а щось на зразок налисника — й почала їсти.

— Ой, — сказала вона з повним ротом, — я навіть не знала, що така голодна!

Я зробив так само, як вона. Мені ще ніколи не доводилося їсти чогось, подібного на смак до бонса. Хрумтів на зубах, як свіжоспечена булка, але разом з тим розсипався і танув у роті; коричнева начинка була з гострою приправою. Я подумав, що любитиму бонси.