Повернення з зірок

Теорію розробили три вчених: Бенне, Тримальді і Захаров. Звідси походила й назва. Я з подивом дізнався, що вони були моїми ровесниками: цю ідею проголосили через рік після нашого відльоту. Опір, звичайно, був величезний. Спочатку ніхто не хотів навіть серйозно ставитись до цього проекту. Потім його винесли на розгляд ООН. Довго кочував з підкомісії в підкомісію, схоже було на те, що він потоне у нескінченних дебатах. Разом з тим дослідні роботи швидко посувалися вперед, вдосконалювалися, здійснювалися масові експерименти на тваринах, потім на людях. (Першими стали самі ініціатори; Тримальді певний час перебував у важкому стані, тоді ще не знали про небезпечність бетризації для дорослих, і цей прикрий випадок загальмував усе аж на вісім років). Але на сімнадцятий рік після Нуля (це мій особистий лік часу: Нуль означав старт «Прометея») було ухвалено рішення про повсюдне запровадження бетризації. Проте це лише початок, а не кінець боротьби, як говорилося у підручнику, за «гуманізацію людства». У багатьох країнах батьки не хотіли піддавати своїх дітей щепленням, а перші бетристанції часто зазнавали нападів з боку розлюченої юрби, близько двадцяти їх було повністю зруйновано. Період заворушень, репресій, примусу і опору тривав років двадцять. З цілком очевидних причин у шкільному підручнику згадувалось про це лише загальними фразами. Читаючи, я в думці пообіцяв собі ознайомитися з цим детальніше з допомогою спеціальних праць. Зміни міцно увійшли в побут лише тоді, коли перше бетризоване покоління вже мало дітей. Про біологічний бік справи в цій книжці я не знайшов жодного слова. Зате там не бракувало похвал на честь Бенне, Тримальді і Захарова. Було навіть висунуто проект лічити роки Нової Ери з часу запровадження бетризації. Проте він залишився нездійсненим. Лік років не змінився. Змінилися люди. Розділ у підручнику закінчувався патетичним описом Нової Епохи Гуманізму.

Я знайшов монографію про бетризацію, що належала перу Ульріха. Знову ця математика, але я вирішив у ній розібратися. Це щеплення не зачіпало спадкової плазми, чого я в душі побоювався. Зрештою, коли б це так, то не було б потреби бетризувати кожне наступне покоління. Я подумав про це з полегкістю. У всякому разі, принаймні теоретично залишилася можливість повернення назад. Виявляється, що за допомогою групи протеолітичних сизимів впливали на розвиток переднього мозку у ранній період життя. Ефект був такий: атрофування агресивних інстинктів на 80–88 процентів порівняно з небетризованими; виключення асоціативних зв’язків між актами агресії і сферою позитивних відчуттів; атрофування здатності рискувати власним життям — пересічно на 87 процентів. Як найбільше досягнення подавалося те, що згадані зміни не впливали негативно ні на розвиток інтелекту, ні на процес формування характеру. І що особливо важливо, обмеження, які з’являлися, не викликалися страхом. Іншими словами, людина не вбивала не тому, що боялася цього вчинку. Таке становище привело б до зараження страхом усього людства. Людина не вбивала тому, що… це не могло навіть спасти їй на думку…

Одна фраза Ульріха припала мені до душі: бетризація стимулює атрофію агресивності через брак наказу, а не через заборону. Після деяких роздумів я, проте, змушений був констатувати, що це не пояснює найголовнішого: ходу думки людини, підданої бетризації. Адже вони виглядали цілком нормальними людьми, могли ж уявити собі абсолютно все, значить і вбивство. Що ж робило неможливим його здійснення?

Я шукав відповіді на це запитання до смерку. Як завжди буває з науковими проблемами, те, що здавалося відносно ясним і простим в короткому загальному висвітленні, ускладнювалося тим більше, чим детальніше я знайомився з проблемою. Співучий сигнал покликав мене вечеряти. Я попросив, щоб мені подали вечерю в кімнату. Але навіть не доторкнувся до неї. У поясненнях, які я нарешті знайшов, не зовсім сходилися кінці з кінцями. Репульсія, схожа на огиду; надзвичайна нехіть, сили якої не міг зрозуміти небетризований; найцікавішими були свідчення осіб, яких у свій час — вісімдесят років тому — в інституті Тримальді під Римом зобов’язали подолати невидимий бар’єр, створений у їхній свідомості. То виявилось чи не найцікавішим з усього, що я прочитав. Жоден з них не подолав цього бар’єра, але звіти піддослідних про переживання, зв’язані з випробуваннями, дещо різнилися між собою. В одних переважали психічні симптоми: бажання втекти, вирватися з ситуації, в яку вони потрапили. Повторні випробування викликали у цих людей сильний головний біль і невроз, який, щоправда, легко виліковувався. В інших переважали фізичні симптоми: нервозність дихання, відчуття задухи, що нагадувало ознаки жаху, хоч люди зовсім не скаржилися на страх, а лише на тілесні недуги.

Як дослідив Пільгрен, здійснення мнимого вбивства, наприклад ляльки, було можливе у вісімнадцяти процентів бетризованих, але думка, що тут справа лише з лялькою, мусила набрати характеру цілковитої певності.