Читаем Повернення з зірок полностью

— Не знаю. Начебто. Не знаю. Якщо ти думаєш про… то між нами нічого.

— Ні, ти спочатку стань на коліна, — сказав він. — Лише на колінах можеш говорити. Дурню, хіба я тебе про це питаю? Невже не розумієш?… Я маю на увазі перспективи і таке інше.

— Не знаю. І ось що я тобі скажу: думаю, вона сама не знає. Я звалився їй на голову, як грім з ясного неба.

— Так. Це прикро, — зауважив Олаф. Він роздягався. Шукав плавки. — Скільки ти важиш? Сто десять?

— Щось близько цього. Не шукай, твої плавки на мені.

— Святий-святий, а завжди щось поцупить, — пробурчав він, однак коли я почав їх стягати з себе, додав: — Та ти з глузду з’їхав, облиш. У мене в чемодані друг…

— Як оформляється розлучення? Не знаєш часом? — спитав я.

Олаф спідлоба зиркнув на мене — він нахилився над чемоданом — і закліпав очима.

— Ні. Не знаю. Та й звідки мені це знати? Я чув, що це як чхнути. І навіть не треба казати «на здоров’я». Чи нема тут людської ванни, з водою?

— Не знаю. Мабуть, ні. Є лише така, знаєш.

— Авжеж. Освіжаючий вихор, що пахне зубною пастою. Жах. Ходімо до басейну. Без води я не почуваю себе вмитим. Бона спить?

— Спить.

— Ну то побігли.

Вода була холодна й чудова. Я зробив сальто спиною гвинтом; вийшло. Ніколи ще воно в мене не виходило. Я виринув, пирхаючи й кашляючи, бо набрав у ніс води.

— Май на увазі, — кинув мені з берега Олаф, — тепер ти мусиш бути обережним. Пам’ятаєш Маркля?

— Так. Ну і що?

— Він бував на аміачних місцях Юпітера, а коли повернувся, сів на тренувальному ракетодромі і виліз із ракети, обвішаний трофеями, немов ялинка, то спіткнувся і зламав собі ногу. Май на увазі. Я тобі кажу.

— Постараюся. Страшенно холодна вода. Я вилажу.

— Слушно. Ти міг би схопити нежить. У мене не було його десять років. А тільки-но прилетів на Місяць, почав кашляти.

— Бо там було сухо, ось чому, — сказав я з серйозною міною. Олаф засміявся й оббризкав мене всього, стрибнувши у воду за метр від мене.

— Там було справді сухо, — сказав він, випливаючи. — Це вдале визначення — правда? Сухо, але не дуже затишно.

— Оль, я вже побіг.

— Гаразд. Побачимося на сніданку, коли ти не проти.

— Звичайно.

Я побіг нагору, обтираючись по дорозі. Перед дверима я затамував подих. Обережно зазирнув. Вона ще спала. Я скористався з цього й швидко переодягся. Встиг ще й поголитися у душовій.

Я зазирнув до кімнати — мені здалося, що вона озвалась. Коли я навшпиньки наблизився до ліжка, вона розплющила очі.

— Я спала… тут?

— Так. Так, Ері…

— Мені здавалося, що хтось…

— Так, Ері, це був… я.

Вона дивилася на мене, немовби силкуючись щось згадати. Спочатку очі її трохи розширилися — від здивування? Потім вона заплющила їх, відкрила знову; крадькома, дуже швидко, проте не настільки, щоб я не помітив, зазирнула під ковдру; обличчя її зашарілося.

Я відкашлявся.

— Ти хочеш, мабуть, піти до себе, га? Може, мені краще вийти, або…

— Ні, — сказала вона, — адже в мене є халат. Вона загорнула його поли, сівши в ліжку.

— Цс… вже… справді так?… — сказала вона тихо, таким тоном,наче з чимось розлучалася.

Я мовчав.

Вона підвелася, пройшла по кімнаті, повернулась.

Потім підняла на мене очі — в них було запитання, непевність і щось іще, чого я не міг відгадати.

— Чи ви, Брег…

— Моє ім’я Халь. Так мене звуть.

— Чи ви… Халь…

— Що?

— Але… він…

Не хотіла чи не могла сказати «мій чоловік»?

— Післязавтра він повернеться.

— Так?

— Що буде?

Я проковтнув клубок у горлі.

— Чи мені треба з ним поговорити? — спитав я.

— Як це поговорити? Ви хочете самі?

— А хто?

— Це вже буде… кінець?

Мені стало душно; я знову проковтнув клубок.

— Адже… нема іншого виходу.

— Я думала, що це… меск.

— Що це?…

— Ви… не знаєте?

— Нічого не розумію. Ні. Не знаю. Що це таке? — промовив я, відчуваючи, як у мене по тілу побігли мурашки. Знову я потрапив у одну з цих несподіваних ям, у грузьке непорозуміння.

— Це такий… якщо хтось когось зустрічає… якщо хоче, на якийсь час… Ви справді нічого про це не знаєте?

— Стривай, Ері, не знаю, але мені здається, що починаю… це, мабуть, щось тимчасове, така відпустка, така скороминуча пригода?

— Ні, — сказала вона, і очі її округлилися. — Ви не знаєте… Не знаю сама докладно, як це робиться, — призналася вона. — Я лише чула про це. І думала, що ви хотіли так…

— Ері. Нічого я не знаю. І хай мене чорти заберуть, коли я щось розумію. Скажи мені, чи це… має щось спільного з шлюбом?

— Авжеж. Ідуть до установи й там, докладно не знаю що, в усякому разі, потім це вже… це вже…

— Але що?

— Незалежність. Так, що вже нічого не можна сказати. Ніхто не скаже. А значить, і він…

— Отже, це значить… це, так би мовити, узаконення… — та до біса! — узаконення подружньої зради? Так?

— Ні. Так. Це значить, що це вже не зрада, зрештою — так про це не кажуть. Я знаю, що це значить; нас цього вчили. Немає зради, бо, бо ж я з Сеоном тільки на рік.

— Що-о?… — сказав я, бо мені здалося, ніби я недочуваю. — А що це значить? Як це на рік? Шлюб на рік? На один рік? Навіщо?

— Це випробування…

— Великі небеса, блакитні і чорні! Випробування. А що то за меск? Може, аванс на наступний рік?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Год Дракона
Год Дракона

«Год Дракона» Вадима Давыдова – интригующий сплав политического памфлета с элементами фантастики и детектива, и любовного романа, не оставляющий никого равнодушным. Гневные инвективы героев и автора способны вызвать нешуточные споры и спровоцировать все мыслимые обвинения, кроме одного – обвинения в неискренности. Очередная «альтернатива»? Нет, не только! Обнаженный нерв повествования, страстные диалоги и стремительно разворачивающаяся развязка со счастливым – или почти счастливым – финалом не дадут скучать, заставят ненавидеть – и любить. Да-да, вы не ослышались. «Год Дракона» – книга о Любви. А Любовь, если она настоящая, всегда похожа на Сказку.

Андрей Грязнов , Вадим Давыдов , Валентина Михайловна Пахомова , Ли Леви , Мария Нил , Юлия Радошкевич

Фантастика / Детективы / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Научная Фантастика / Современная проза
Первые шаги
Первые шаги

После ядерной войны человечество было отброшено в темные века. Не желая возвращаться к былым опасностям, на просторах гиблого мира строит свой мир. Сталкиваясь с множество трудностей на своем пути (желающих вернуть былое могущество и технологии, орды мутантов) люди входят в золотой век. Но все это рушится когда наш мир сливается с другим. В него приходят иномерцы (расы населявшие другой мир). И снова бедствия окутывает человеческий род. Цепи рабства сковывает их. Действия книги происходят в средневековые времена. После великого сражения когда люди с помощью верных союзников (не все пришедшие из вне оказались врагами) сбрасывают рабские кандалы и вновь встают на ноги. Образовывая государства. Обе стороны поделившиеся на два союза уходят с тропы войны зализывая раны. Но мирное время не может продолжаться вечно. Повествования рассказывает о детях попавших в рабство, в момент когда кровопролитные стычки начинают возрождать былое противостояние. Бегство из плена, становление обоями ногами на земле. Взросление. И преследование одной единственной цели. Добиться мира. Опрокинуть врага и заставить исчезнуть страх перед ненавистными разорителями из каждого разума.

Александр Михайлович Буряк , Алексей Игоревич Рокин , Вельвич Максим , Денис Русс , Сергей Александрович Иномеров , Татьяна Кирилловна Назарова

Фантастика / Советская классическая проза / Научная Фантастика / Попаданцы / Постапокалипсис / Славянское фэнтези / Фэнтези