Повернення з зірок

— Не знаю, що таке аванс. Це… це значить, що якщо через рік подружжя не розходиться, то тоді це стає серйозним. Як шлюб.

— Цей меск?

— Так.

— А як ні, тоді що?

— Тоді нічого. Тоді все це не має жодного значення.

— Ага. Ну от, тепер я вже знаю. Ні. Ніяких месків! Повік-віки. Знаєш, що це значить?

— Знаю. Слухайте, Брег…

— Так.

— Я цього року закінчую курс археології…

— Розумію. Ти хочеш сказати, що, вважаючи тебе ідіоткою, я по суті стаю ідіотом сам? Вона всміхнулася.

— Ви дуже круто висловилися.

— Так. Пробач. Отже, Ері, я можу з ним поговорити?

— Про що?

— Ох, як це важко… — я прикусив язика. — Про нас.

— Адже так не робиться.

— Ні? Ага. Будь ласка. А як робиться?

— Провадиться розділ. Але знаєте, Брег, правду кажучи… адже я… я так не можу…

— А як ти можеш?

Вона безпорадно знизала плечима.

— Чи це має значити, що між нами нічого не сталося? — запитав я. — Не сердься, Ері, що я так кажу, адже я в подвійно невигідному становищі, розумієш? Я ж не знаю всіх формальностей, звичаїв, того, що слід і чого не слід робити навіть щодня, а тим більше в таких…

— Я розумію. Знаю. Але я ж з ним… Сеон…

— Розумію, — сказав я. — Знаєш що? Може, сядемо?

— Мені легше, коли я стою.

— Будь ласка. Слухай, Ері. Я знаю, що мені треба робити. Я повинен забрати тебе так, як я казав, і виїхати кудись — я не знаю, звідки в мене таке переконання. Може, я просто страшний дурень. Але мені здається, що тобі було б зі мною добре. Проте я не хочу тебе примушувати. І тому вирішальне слово — назвемо це так — належить тобі… Принаймні, я вже не такий безнадійний свинтус. Так. Я добре це розумію. Ти тільки одне скажи — що ти волієш?

— Отого безнадійного свинтуса… Я засміявся. Може, трохи істерично.

— О боже. Так. Добре. То можна мені з ним поговорити? Згодом, звичайно. Тобто, я приїхав би сюди сам…

— Ні.

— Чи так не прийнято? Можливо. Але відчуваю, що я повинен, Ері…

— Ні. Я… дуже вас прошу. Справді. Ні! Ні! Раптом по її щоках покотилися сльози. Я схопив її в обійми.

— Ері! Ні. Та ні! Я зроблю, як ти хочеш, тільки не г.лач. Благаю тебе. Бо… не плач. Перестань, чуєш? А зрештою… плач… я… сам не знаю…

— Я… не знала, що це… може… так… — уривчасто вимовила вона, схлипуючи. Я носив її по кімнаті.

— Не плач, Ері… або знаєш що? Поїдемо на… Місяць. Хочеш? Якщо схочеш, потім повернешся…

— Будь ласка… — сказала вона, — прошу… Я поставив її на землю.

— Не можна так? Та я ж нічого не знаю. Я думав…

— Ах, який ви! Можна, не можна. Я не хочу так! Не хочу!

— Ну гаразд, Ері, — сказав я з несподіваною для себе сухістю. — Я вже не буду з тобою сперечатися. Одягнися. Поснідаємо і поїдемо.

Вона дивилася на мене, на очах у неї все ще стояли сльози. Вона була якось дивно зосереджена. Насупила брови. Мені здавалося, що вона хоче щось сказати і що це не буде для мене приємним. Але вона тільки зітхнула і вийшла. Я сів за стіл. Моє раптове рішення — зовсім як у якомусь романі про піратів. Насправді ж я був зараз не більш рішучий, ніж флюгер. Я почував себе телепнем. «Як я можу? Як я можу?» — запитував я себе. Ох, яка плутанина!

У прочинених дверях стояв Олаф.

— Синку, — сказав він, — мені прикро. Я розумію, що це вже зовсім нескромно, але я чув. Не міг не чути. Треба зачиняти двері, до того ж у тебе такий громовий голос. Халь, ти перевершуєш самого себе. Чого ти хочеш від дівчини — щоб вона тобі на шию кинулася лише тому, що ти колись заліз у дір…

— Олафе!! — гаркнув я.

— Лише спокій може нас урятувати. Археолог знайшов під час розкопок чудовий екземпляр. Сто шістдесят років — це вже старовина, чи не так?

— Твій гумор…

— Тобі не до смаку. Знаю. Мені теж. Але ж я пізнаю у тобі себе самого. Знайома картина, от і все. аль, Халь…

— Я знаю, як мене звуть!

— В чому справа, капелане, збирайся. Попоїмо і поїхали.

— Навіть не знаю куди.

— А я знаю. Над морем є ще маленькі котеджі, що здаються в оренду. Ви візьмете машину…

— Як це так — візьмете?…

— А як? Святою трійцею? Капелане…

— Коли ти не перестанеш, Олафе…

— Гаразд. Я знаю. Ти б хотів усіх ощасливити: мене, її, цього Сеола чи Сеона, — але цього не вийде. Халь, поїдемо разом. У крайньому разі, підвезеш мене до Хоула. Там я візьму ульдер.

— Ну й ну, — сказав я, — непогану я тобі влаштував відпустку!

— Я не скаржуся, то мовчи і ти. Може, щось із цього й вийде. А поки досить. Ходімо.

Сніданок пройшов не так, як раніше. Олаф говорив більше, ніж звичайно. Ері і я майже не озивалися. Потім білий робот подав глідер, і Олаф поїхав ним до Клавестри по машину. Так я надумав у останню хвилину. За годину машина була вже в садку, я склав до неї все своє майно, Ері теж забрала свої речі — мені здалося, що не всі, однак я ні про що не розпитував: ми, власне, майже зовсім не розмовляли. Був жаркий сонячний день, і ми поїхали спочатку до Хоула — це було трохи вбік — і Олаф висів там; про те, що він устиг найняти для нас котедж, він сказав мені вже в машині.

Прощання, власне, не було.

— Слухай, — сказав я, — якщо я дам тобі знати… приїдеш?

— Напевне. Я напишу, яка в мене буде адреса.

— Напиши до запитання в Хоул, — сказав я. Він подав мені тверду руку. Скільки ще було таких рук на всій Землі?