Читаем Повернення з зірок полностью

Я не хотів нічого удавати; я був просто приголомшений обставинами несподіваної зустрічі або, може, ще не отямився після того, що почув від Турбера, і тому нічого не відповідав. Я підійшов до вікна, з якого відкривався такий самий вигляд на чорний парк і заграву міста, відвернувся і присів на підвіконня. Олаф не ворухнувся. Він усе ще стояв посеред кімнати; з книги, яку він тримав, вислизнув аркуш паперу і впав на підлогу.

Ми нахилилися одночасно; я підняв папір і побачив чорновий начерк ракети — тієї самої, яку щойно показував мені Турбер. Унизу були позначки, зроблені Олафовою рукою. «Мабуть, про це і йшлося», — подумав я. Він уникав мене, бо сам летить, і хотів уберегти мене від цієї новини. Треба йому сказати, що він помиляється, що я не вболіваю за цю експедицію. З мене досить зірок. До того ж я все знаю від Турбера, Олаф може говорити зі мною з чистим сумлінням.

Тримаючи креслення в руці, я уважно вдивлявся в його лінії, наче схвалюючи стрункість ракети, але нічого не сказав і тільки віддав йому аркуш, який він узяв якось нерішуче і, склавши вдвоє, сховав у книгу. Усе це робилося мовчки, і може, саме тому, що ця сцена розігрувалася в тиші, вона набувала символічного значення, немовби я брав до відома намічену участь Олафа в експедиції і, повертаючи йому креслення, схвалював цей крок, без захоплення, але й без жалю. Коли я спробував знайти поглядом його очі, він відвів їх, щоб одразу ж зиркнути на мене спідлоба, виказавши тим самим свою непевність або замішання. Навіть тепер, коли я знав уже все? Тиша цієї маленької кімнатки ставала нестерпною. Я чув, як часто дихає Олаф. Виглядав він стомленим, очі були не такі жваві, як тоді, коли я бачив його востаннє, наче він багато працював і мало спав, але було в його обличчі іще щось таке, чого я раніше не помічав.

— Я почуваю себе добре… — сказав я поволі, — а ти? Коли пролунали ці слова, я зрозумів, що вони вже запізнилися, природно прозвучали б вони одразу ж, як я зайшов, а не тепер. Він спитав:

— Ти був у Турбера?

— Був.

— Студенти поїхали… нікого тут зараз нема, і нам дали весь будинок… — почав він наче через силу.

— Щоб ви могли розробити план експедиції? — підказав я, а він поспішив відповісти:

— Так, Халь. Та ти ж і сам знаєш, що це за робота. Зараз поки що нас жменька, але ми маємо досконалі машини, оті автомати, знаєш…

— Це добре.

Після цих слів знову запало мовчання. І дивна річ — чим довше воно тривало, тим очевиднішим ставав неспокій Олафа. Про те, що він почуває себе негаразд, свідчила ота його перебільшена нерухомість: він і досі стояв мов дерев’яний посеред кімнати, просто під лампою, ніби приготувавшись до найгіршого. Я вирішив покласти цьому край.

— Слухай-но… — сказав я зовсім тихо, — як же ти собі це уявляв, власне кажучи?… Страусяча політика, знаєш, не окупається… Невже ти не подумав, що я колись і без тебе дізнаюся?

Я урвав сам себе, а він мовчав, схиливши голову. Я усвідомлював, що перебрав міру, бо він ні в чому не був винен, і я сам, мабуть, на його місці поводився б так само. Я анітрохи не був ображений на нього за те, що він мовчав цілий місяць; йшлося лише про цю спробу втекти, про те, як він сховався від мене в оцій покинутій кімнаті, коли побачив, що я виходжу від Турбера, — але цього я не наважувався йому сказати просто так, бо це було б надто наївно і смішно. Я підвищив голос, називаючи його дурнем, але він і тоді не спробував захищатися.

— Отже, ти вважаєш, що нема про що говорити?! — кинув я роздратовано.

— Це залежить від тебе…

— Як це від мене?

— Від тебе, — вперто повторив в,ін. — Найважливіше було — від кого ти довідаєшся…

— Ти справді так гадаєш?

— Так мені здавалося…

— Це все одно… — пробурмотів я.

— Що… ти збираєшся робити? — спитав він тихо.

— Нічого.

Олаф дивився на мене недовірливо.

— Халь, адже я…

Він не закінчив. Я відчував, що він страждає, але не міг навіть зараз пробачити йому несподіваної втечі; піти так, без жодного слова, було б для мене ще гірше, ніж непевність, яка привела мене сюди. Я не знав, що слід сказати; все, що з’єднувало нас, стало забороненою темою. Я подивився на нього саме в ту мить, коли він глянув на мене — кожен з нас навіть зараз розраховував на допомогу іншого… Я встав з підвіконня.

— Олафе… пізно вже. Піду… Не думай, що… що я на тебе гніваюся, нічого подібного. Зрештою, ми побачимося, може, ти приїдеш до нас, — я говорив через силу, кожне слово було вимученим, і він відчував це.

— Так ти… може, переночуєш?

— Не можу, знаєш, я обіцяв… Я не назвав її імені. Олаф пробурмотів:

— Як хочеш. Я проведу тебе.

Ми вийшли разом з кімнати, потім сходами спустилися вниз: надворі було зовсім темно. Олаф ішов поруч зі мною й мовчав.

Раптом він зупинився.

Став і я.

— Залишайся, — прошепотів він, наче соромлячись чогось. Я бачив лише невиразну пляму його обличчя, і більше нічого.

— Добре, — несподівано погодився я і повернув назад. Він цього не чекав. Постояв ще мить, потім узяв мене за плече й повів до іншого, нижчого, будинку; в порожньому залі, освітленому кількома лампами, ми з’їли біля стойки вечерю, навіть не присівши.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Год Дракона
Год Дракона

«Год Дракона» Вадима Давыдова – интригующий сплав политического памфлета с элементами фантастики и детектива, и любовного романа, не оставляющий никого равнодушным. Гневные инвективы героев и автора способны вызвать нешуточные споры и спровоцировать все мыслимые обвинения, кроме одного – обвинения в неискренности. Очередная «альтернатива»? Нет, не только! Обнаженный нерв повествования, страстные диалоги и стремительно разворачивающаяся развязка со счастливым – или почти счастливым – финалом не дадут скучать, заставят ненавидеть – и любить. Да-да, вы не ослышались. «Год Дракона» – книга о Любви. А Любовь, если она настоящая, всегда похожа на Сказку.

Андрей Грязнов , Вадим Давыдов , Валентина Михайловна Пахомова , Ли Леви , Мария Нил , Юлия Радошкевич

Фантастика / Детективы / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Научная Фантастика / Современная проза
Первые шаги
Первые шаги

После ядерной войны человечество было отброшено в темные века. Не желая возвращаться к былым опасностям, на просторах гиблого мира строит свой мир. Сталкиваясь с множество трудностей на своем пути (желающих вернуть былое могущество и технологии, орды мутантов) люди входят в золотой век. Но все это рушится когда наш мир сливается с другим. В него приходят иномерцы (расы населявшие другой мир). И снова бедствия окутывает человеческий род. Цепи рабства сковывает их. Действия книги происходят в средневековые времена. После великого сражения когда люди с помощью верных союзников (не все пришедшие из вне оказались врагами) сбрасывают рабские кандалы и вновь встают на ноги. Образовывая государства. Обе стороны поделившиеся на два союза уходят с тропы войны зализывая раны. Но мирное время не может продолжаться вечно. Повествования рассказывает о детях попавших в рабство, в момент когда кровопролитные стычки начинают возрождать былое противостояние. Бегство из плена, становление обоями ногами на земле. Взросление. И преследование одной единственной цели. Добиться мира. Опрокинуть врага и заставить исчезнуть страх перед ненавистными разорителями из каждого разума.

Александр Михайлович Буряк , Алексей Игоревич Рокин , Вельвич Максим , Денис Русс , Сергей Александрович Иномеров , Татьяна Кирилловна Назарова

Фантастика / Советская классическая проза / Научная Фантастика / Попаданцы / Постапокалипсис / Славянское фэнтези / Фэнтези