Читаем Повернення з зірок полностью

За цей час ми обмінялися, може, десятком слів. Потім пішли на другий поверх.

Кімната, до якої він мене привів, була майже квадратна, витримана в матово-білих тонах, широким вікном вона виходила в парк, але з протилежного боку, бо я не бачив з неї і сліду заграви від міських вогнів; там стояло свіжозастелене ліжко, два невеликих крісла, третє більше, присунуте спинкою до підвіконня. За вузькими прочиненими дверима блищали кахлі ванної кімнати. Олаф, опустивши руки, стояв на порозі, наче чекаючи, щоб я озвався до нього, і оскільки я мовчав, походжаючи по кімнаті й машинально торкаючись меблів, наче на мить робив їх своєю власністю, він тихо запитав:

— Чи можу я… зробити що-небудь для тебе?

— Так, — сказав я, — залиш мене одного.

Він не зрушив з місця, його обличчя спочатку зашарілося, а потім зблідло, раптом на ньому з’явилася посмішка — він намагався приховати нею образу, бо мої слова прозвучали образливо. Від цієї безпорадної, жалюгідної посмішки щось у мені наче обірвалося; гарячково поспішаючи скинути байдужу маску, яку я надів через те, що не зумів одразу знайти потрібного тону, я наздогнав його, коли він уже одвернувся, щоб вийти, схопив за руку і щосили потиснув, наче вибачався, а він, не дивлячись на мене, відповів таким самим потиском і вийшов. На своїй руці я відчував іще його міцний потиск.

Двері за собою він причинив так старанно й тихо, немов виходив з кімнати хворого. Я залишився сам, як того і хотів.

Тиша. Майже повна тиша. Навіть кроків Олафа, коли він ішов від мене, я не почув; у віконній шибі слабо відбивався мій величезний силует, звідкілясь нагніталося тепле повітря, крізь своє відображення я бачив темну смугу дерев, що потопали в ще густішій темряві.

Я ще раз окинув поглядом усю кімнату й сів у велике крісло біля вікна.

Осіння ніч лише починалася. Про сон нічого було й думати.

Я постояв біля вікна. Морок за ним, мабуть, був повен холоду й шелесту безлистих гілок, що терлися одна об одну, і раптом мені схотілось опинитися там, поблукати в темряві, в її безладді. Я вийшов з кімнати. У коридорі не було нікого. До сходів я йшов навшпиньках — обережність, мабуть, зайва, адже Олаф, очевидно, давно вже заснув, а Турбер, якщо й працював, то на іншому поверсі, у віддаленому крилі будинку. Я збіг униз, уже не намагаючись заглушити своїх кроків, вислизнув надвір і швидко попрямував просто себе. Напряму я не вибирав, тільки намагався йти так, щоб не бачити заграви міста. Невдовзі алеї парку вивели мене за його межі, позначені живоплотом, я опинився на дорозі і якийсь час ішов нею, аж поки не зупинився.

Я раптом подумав, що дорога веде до якоїсь оселі, до людей, а я хотів побути на самоті. Я пригадав, як Олаф говорив мені ще в Клавестрі про Маллеолан — нове місто, яке виникло серед гір після нашого відльоту; кілька кілометрів шосе, яким я йшов, справді складалися майже з самих звивин та поворотів, що, напевно, оминали урвища, але в такій темряві я не міг розраховувати на зір.

Дорога ця, як і інші, не освітлювалася ліхтарями: світилася сама її поверхня; однак цього було замало, щоб розгледіти хоча б хащі, якими заросли її узбіччя. Я зійшов з дороги і, йдучи навпомацки, опинився в гущавині невисокого молодняка. Круто піднявшись угору, я вийшов на велике голе узгір’я, це я зрозумів з того, що вітер гуляв тут вільно; кілька разів далеко внизу мигнула блідою змійкою якась ділянка шосе, з якого я зійшов, потім зникло й це останнє світло; я вдруге зупинився, і не стільки безсилими зараз очима, скільки всім тілом і обличчям, зверненим у бік вітру, спробував зорієнтуватися в цій незнайомій місцевості наче чужої планети; я хотів найкоротшим шляхом вийти на вершину одного з хребтів, що оточували долину, в якій спочивало місто, — але як можна було визначити потрібний напрям?

Раптом, коли цей намір здався мені вже безнадійним, я почув звідкілясь, справа, зверху, невпинний, далекий шум, трохи подібний до гомону хвилі, але водночас відмінний од нього. Вітер гуляв над лісом, що ріс десь там, наді мною. Не думаючи, я рушив у той бік. Порослий старою сухою травою схил привів мене до перших дерев. Я минав їхні стовбури з витягнутими руками, щоб захистити обличчя від колючих гілок. Незабаром схил став пологіший, дерева розступилися, знову довелося шукати шляху, вслухаючись у темряву, я терпляче чекав сильнішого порину вітру. Настала мить, коли простір озвався, з далеких вершин почувся протяжний спів — так, вітер тієї ночі був моїм спільником; я рушив навмання, незважаючи на те, що замість іти вгору спускався в глиб чорної яруги. Вгору я почав підніматися вже по дну яру, орієнтуючись за течією струмка, що дзюрчав десь неподалік. Я не побачив ного жодного разу, зрештою, він міг текти й під громаддям брил; цей голос живої води ставав дедалі тихішим в міру того, як я піднімався, аж поки не замовк зовсім, а мене знову оточив високий ліс, напевно, сосновий, майже без підліска.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Год Дракона
Год Дракона

«Год Дракона» Вадима Давыдова – интригующий сплав политического памфлета с элементами фантастики и детектива, и любовного романа, не оставляющий никого равнодушным. Гневные инвективы героев и автора способны вызвать нешуточные споры и спровоцировать все мыслимые обвинения, кроме одного – обвинения в неискренности. Очередная «альтернатива»? Нет, не только! Обнаженный нерв повествования, страстные диалоги и стремительно разворачивающаяся развязка со счастливым – или почти счастливым – финалом не дадут скучать, заставят ненавидеть – и любить. Да-да, вы не ослышались. «Год Дракона» – книга о Любви. А Любовь, если она настоящая, всегда похожа на Сказку.

Андрей Грязнов , Вадим Давыдов , Валентина Михайловна Пахомова , Ли Леви , Мария Нил , Юлия Радошкевич

Фантастика / Детективы / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Научная Фантастика / Современная проза
Первые шаги
Первые шаги

После ядерной войны человечество было отброшено в темные века. Не желая возвращаться к былым опасностям, на просторах гиблого мира строит свой мир. Сталкиваясь с множество трудностей на своем пути (желающих вернуть былое могущество и технологии, орды мутантов) люди входят в золотой век. Но все это рушится когда наш мир сливается с другим. В него приходят иномерцы (расы населявшие другой мир). И снова бедствия окутывает человеческий род. Цепи рабства сковывает их. Действия книги происходят в средневековые времена. После великого сражения когда люди с помощью верных союзников (не все пришедшие из вне оказались врагами) сбрасывают рабские кандалы и вновь встают на ноги. Образовывая государства. Обе стороны поделившиеся на два союза уходят с тропы войны зализывая раны. Но мирное время не может продолжаться вечно. Повествования рассказывает о детях попавших в рабство, в момент когда кровопролитные стычки начинают возрождать былое противостояние. Бегство из плена, становление обоями ногами на земле. Взросление. И преследование одной единственной цели. Добиться мира. Опрокинуть врага и заставить исчезнуть страх перед ненавистными разорителями из каждого разума.

Александр Михайлович Буряк , Алексей Игоревич Рокин , Вельвич Максим , Денис Русс , Сергей Александрович Иномеров , Татьяна Кирилловна Назарова

Фантастика / Советская классическая проза / Научная Фантастика / Попаданцы / Постапокалипсис / Славянское фэнтези / Фэнтези