Повна темрява. Без зірок

— Ні, — оголосила вона гаражу. З неї лився піт, волосся прилипало до обличчя бридким волоттям, її мучили спазми, а руки трусилися, як у людини з хворобою Паркінсона, але голос її звучав ненормально спокійно, дивовижно безжурно. — Ні, це не він. Це помилка. Мій чоловік ніякий не Беде.

Дарсі пішла назад у дім.

— 5 —

Вона вирішила заварити чай. Чай заспокоює. Наливаючи в чайник воду, вона почула, як знову задзвонив телефон. Впустила чайник до мийки — прозвучало брязк, від якого вона стиха зойкнула, — а тоді вже, витираючи вологі долоні об халат, пішла до телефону.

«Спокійно, спокійно, — наказувала вона собі. — Якщо він уміє тримати таємницю, то й я також. Пам’ятай, що є якесь логічне пояснення цьому всьому...»

Ой, справді?

«...просто я поки що його не знаю. Мені потрібен часу щоби все обміркувати, от і все. Отже, спокійно».

Вона взяла слухавку і життєрадісно промовила:

— Якщо це ти, красунчику, приїзди мерщій. Мій чоловік цієї ночі поза містом.

Боб розсміявся.

— Агов, сонечко, як ти там?

— На задніх лапах і нюхаю повітря. А ти?

Запала довга тиша. Тобто відчувалася вона, як довга, хоча протривала не більше від кількох секунд. У ній чулося невідомо чому лячне гудіння холодильника, крапання води з крана в чайник, який вона впустила до мийки, стук її власного серця — цей, останній звук, здавалося, надходить не з її грудей, а радше з горла і вух. Вони так довго прожили в шлюбі, що були майже ідеально налаштовані одне на одного. Чи так само в кожного подружжя? Цього вона не знала. Вона знала лише власне. Хоча тепер їй випало загадуватися, а чи дійсно вона його насправді знала.

— Якось дивно ти говориш, — промовив він. — Захриплість якась у голосі. У тебе все гаразд, любонько?

Вона мусила б відчути зворушення. Натомість вона перелякалася. Марджорі Дувалл: це ім’я не лише майоріло в неї перед очима, здавалося, воно блимає, вмикаючись і вимикаючись, як неонова вивіска якогось бару. На мить вона втратила мову і, на її жах, кухня, яку вона так добре знала, замерехтіла перед нею, дедалі дужче сльози застилали їй очі. І та судомна важкість також знову повернулася до її нутра.

Марджорі Дувалл. Група крові А, позитивна. Медова алея № 17. Іншими словами: «Агов, милочко, як твоє життя-буття, ти там іще на задніх лапах і нюхаєш повітря?»

— Я думала про Брендолін, — почула вона власний голос.

— Ох, дівчинко моя, — промовив він, і в цій чуйній інтонації був весь Боб. Ця його чуйність була їй добре знайома. Хіба вона не покладалася на неї знову і знову, починаючи з 1984 року? Ба навіть раніше, коли Боб ще тільки залицявся до неї, і вона дійшла розуміння, що він саме той? Звичайно, покладалася. Як і він на її. Сама думка, що ця чуйність може бути нічим іншим, окрім як лише тонким шаром солодкої глазурі на отруйному тістечку, здавалася божевільною. Той факт, що зараз, у цю мить, вона йому бреше, був ще більш божевільним. Тобто, якщо погодитися з тим, що існують різні ступені божевілля. Чи, може, божевілля — це унікальна річ і порівняльного та найвищого ступеня означень не існує? Та про що це вона собі думає? Заради Бога, про що?

Але він продовжував говорити, а вона поняття не мала, про що він оце тільки-но вже їй казав.

— Повтори мені ще раз останні слова. Я якраз була потягнулася по чай. — Чергова брехня, руки в неї трусилися так сильно, що куди там їй щось до них брати, проте маленька, прийнятна брехня. І голос в неї не тремтів. Так вона принаймні сама гадала.

— Я питав, що до цього призвело.

— Дзвонив Донні й розпитував про свою сестру. Ну, це й навело мене на думку про мою. Я ходила надвір, прогулялася трохи. Хлюпаю дещо носом, але це від того, що я просто змерзла. Ти, певне, дочув це в моєму голосі.

— Йо, відразу, — підтвердив він. — Слухай, я не поїду завтра, як збирався, до Верлінгтона, а зразу ж повернуся додому.

Вона мало не скрикнула «Ні!», але це точно було б неправильно. Це могло б змусити його сісти за кермо рано на світанку, геть стурбованого.

— Приїдеш і отримаєш від мене в ніс, — заявила вона, відчувши полегшення, коли він засміявся. — Чарлі Фрейді тобі казав, що той будинок на продаж у Берлінгтоні[269] варто подивитися, а в нього гарні контакти. Й інстинкти також. Ти сам так завжди казав.

— Атож, та мені не подобається ця твоя зажуреність у голосі.

Отже, він уловив (і то вмент! у єдину мить!), що з нею діється щось насправді погане. Що вона змушена брехати про справжні цього причини — ох, а це ж найгірше. Вона заплющила очі, побачила Погану Курву Бренду, що кричить, накрита чорним каптуром, і знову розплющила очі.

— Я була зажурилися, але тепер усе вже минулося, — промовила вона. — Короткий приступ. Вона ж моя сестра, я бачила, як батько приніс її додому. Іноді я про це згадую, от і все.