Повна темрява. Без зірок

Підіймаючись сходами, вона подумала: «Нічого з цього не вийде. Єдине, в чому ти досягнеш успіху, це те, що тебе буде вбито. Він сам може не гадати, що здатен на це, але я гадаю, що таки здатен».

А втім, може, все буде на краще. Зважаючи на те, що він одразу не заподіяв їй того лиха, якого наробив тим жінкам. Либонь, будь-яка розв’язка буде на краще. Вона не могла доживати решту призначених їй років, задивляючись у дзеркала. Вона не була більше дитиною, і їй не могла минутися даром дитяча манія.

Вона увійшла до спальні, але лише на мить, щоб кинути свою сумочку на нічний столик, поряд з ручним люстерком. А тоді знову вийшла і погукала:

— Боббі, ти вже йдеш? Мені страх як потрібна та шипучка!

— Вже скоро, мем, уже ллю її на кубики льоду!

І ось він з’явився з вітальні, ступив у хол з одним з їхніх гарних кришталевих келихів у руці, тримаючи його на рівні очей, немов офіціант з якоїсь комічної опери, і, злегка похитуючись, наблизився до підніжжя сходів. Підіймаючись ними вгору, він продовжував високо тримати келих, і скибочка лайма танцювала поверх води. Вільна рука його легко сунулася по перилах; його обличчя сяяло піднесеним щастям. На якусь мить вона була послабилася, але тут же образи Гелен і Роберта Шейверстонів зринули в її мозку, диявольськи ясно: син і його зґвалтована, понівечена мати десь там, у Массачусетсі, разом плавають в ручаї, що вже почав братися кригою по берегах.

— Бокал «Пер’є» для леді, будь лас...

Вона побачила, як зблиснуло розуміння в його очах в останню секунду, щось таке старовинне, жовте, прадавнє. Воно було більшим за здивування; то була бентежна лють. І її розуміння його в ту саму мить стало довершеним. Він не любив нічого, а її якнайменше. Вся його доброта, чуйність, хлоп’яча усмішка і запопадливі жести були нічим іншим, як лише камуфляжем. Він був мушлею. Всередині неї не було нічого, крім виючої порожнечі.

Вона його штовхнула.

То був сильний поштовх, і він зробив трьохчетвертне сальто над сходами, перш ніж на них приземлитися, спочатку на коліна, далі на лікоть, а потім уже всім обличчям. Вона почула, як тріснула його рука. Важкий вотерфордівський[308] бокал бризнув друзками, вдарившись об непокритий килимом стояк однієї зі сходинок. Боб перекинувся далі, і вона почула, як іще щось тріснуло у нього всередині. Він скрикнув від болю і беркицьнувся останній раз, перш ніж приземлитися на дерев’яну підлогу безформною купою, зламана рука (не в одному місці, а в кількох), завернута за голову під кутом, якого ніколи не передбачала природа. Сама голова перекривлена, лежить, притиснувшись щокою до підлоги.

Дарсі поспішила вниз сходами. Наступила в одному місці на кубик льоду і, щоб врятуватися, їй довелося ухопитися за перила. Внизу вона побачила велику ґулю, яка під потилицею напнула йому шкіру, роблячи її білою, і промовила:

— Не ворушися, Боббі, мені здається, в тебе шия зламана.

Одне його око підкотилося, щоби побачити її. Кров текла в нього з носа — той, схоже, теж був поламаний — і ще дужче з рота. Кров буквально юшила.

— Ти штовхнула мене, — промовив він. — О Дарсі, навіщо ти мене штовхнула?

— Я не знаю, — відповіла вона, думаючи при цьому: «Ми обоє знаємо». Вона почала плакати. Плач прийшов природно; він був її чоловіком, і він був тяжко поранений. — О Господи, я не знаю. Щось на мене найшло. Вибач. Не ворушися. Я зателефоную до 911 і скажу, щоби прислали швидку допомогу.

Він човгнув ногою по долівці.

— Я не паралізований, — сказав. — Дякувати Богу. Але як же воно боляче.

— Я знаю, серденько.

— Дзвони медикам! Швидше!

Вона пішла до кухні, мимохідь кинула погляд на телефонну слухавку в її зарядному лотку, а потім відкрила шафку під мийкою.

— Алло? Алло? Це 911?

Звідти вона дістала упаковку тих пластикових пакетів «ГЛАД»[309], котрі вона використовувала, коли вони їли курчат або ростбіф, для зберігання залишків, і витягла один.

— Говорить Дарселлен Андерсон, я вам дзвоню з будинку номер 24 по Цукроварній алеї в Ярмуті! Ви записали?

З іншої шухляди вона дістала мачулку для миття посуду. Вона не переставала плакати. «Тече з носа, мов з пожежного насоса», — як казали вони в дитинстві. Плач, це добре. Вона потребувала плачу, і не лише тому, що це буде виглядати на її користь пізніше. Він був її чоловіком, йому було боляче, їй треба було поплакати. Вона згадала той час, коли в нього на голові ще було повно волосся. Вона згадала ті його відривні вибрики, коли вони танцювали під «Попускаймося». Кожного року він дарував їй троянди на день народження, ніколи не забував. Вони їздили на Бермуди, де вранці каталися на велосипедах, а після полудня займалися коханням. Вони разом вибудували собі життя, а тепер те життя минулося і їй треба було поплакати. Вона обгорнула мачулкою руку і засунула цю руку в пластиковий пакет.