Повна темрява. Без зірок

Я пішов до столу в дальнім кінці кімнати, взявся за пляшку, що там стояла, і налив собі добрячу порцію коричневого віскі[48]. Рука в мене тремтіла, щоправда, лиш трішки. Я випив усе двома ковтками. Я розумів, що то погане діло, якщо таке пиття перетвориться на звичку, але ж не кожної ночі чоловік відчуває, як його мертва дружина ляскає його по носі. А від самогону мені покращало. Я почувався більш певним себе. Мені не було потреби брати позику 750 доларів, щоби полагодити дах. Я міг зашити його обрізками дощок, коли припиниться дощ. Але ремонт виглядатиме негарно; все обійстя набуде вигляду, як ото казала моя мати, «біднота-голота». Та й не це було головним. Залатати дірку — це забере хіба що пару днів. Мені потрібна робота, котра зайняла б мене на всю зиму. Важка робота прожене геть думки про Арлетт на її підземному троні, Арлетт у чепчику з мішковини. Мені потрібні такі ремонтні роботи, які б заганяли мене в ліжко таким утомленим, щоб я вмент засинав, а не лежав, слухаючи лопотіння дощу і загадуючись, чи Генрі зараз не мокне десь під цим дощем, чи не грипує він там, не кашляє. Іноді робота є єдиним засобом, єдиним рішенням.

Наступного дня я поїхав у містечко пікапом і зробив те, чого ніколи б не умислив зробити, якби мені не потрібен був кредит 35 доларів. Я взяв у борг 750. Урешті-решт ми завжди ловимося у пастки, які самі ж були наставили. Я цього певен. Урешті-решт усі ми в них ловимося.

* * * * *

Того ж тижня в Омасі до ломбарду на Додж-стрит зайшов якийсь юнак у крислатому фермерському капелюсі і купив нікельований пістолет 32-го калібру[49]. Поза всякими сумнівами він заплатив за нього п’ять доларів з тих, що під загрозою йому віддала та напівсліпа старенька жінка, котра торгувала в крамниці під рекламною вивіскою «Дівчини у блакитному чепчику». Наступного дня юнак у пласкому міському кашкеті на голові, з прикритим червоною банданою обличчям увійшов до філії «Першого сільськогосподарського банку» в Омасі, наставив пістолет на гарненьку молоду касирку на ім’я Рода Пенмарк і зажадав усіх грошей з її каси. Вона віддала йому близько 200 доларів, здебільшого одно- та п’ятидоларовими купюрами — пожмаканими й засмальцьованими від перебування у кишенях комбінезонів добропорядних фермерів.

Коли він відходив, запихаючи гроші собі в штани однією рукою (вочевидь, нервово, кілька банкнот він упустив на підлогу), дебелий охоронець — полісмен на пенсії — промовив:

— Синку, не варто тобі цього робити.

Юнак вистрелив у повітря. Кілька людей закричали.

— Мені й стріляти у вас не варто також, — промовив юнак з-під бандани, — проте буду змушений, якщо доведеться. Стійте смирно собі там, під колоною, сер, якщо не бажаєте неприємностей. У мене друг стереже двері знадвору.

Юнак вибіг геть, на ходу зірвавши з лиця бандану. Охоронець зачекав якусь хвилину, а потім вийшов надвір з піднятими вгору руками (зброї він не мав), просто на той випадок, якщо надворі дійсно чекає той друг. Нікого там, звісно, не було. Генк Джеймс не мав друзів у Омасі, окрім однієї особи, котра виношувала у своєму череві його дитину.

* * * * *

Зі своїх позикових грошей я взяв двісті доларів готівкою, решту залишивши в банку містера Стоппенгаузера. Сходив до залізної крамниці, на деревний склад і в бакалію, де Генрі міг би отримати листа від своєї матері... якби вона ще була жива, щоб його написати. Я виїхав з міста, коли замрячило, а дістався додому вже під страшною зливою. Я вивантажив придбані дошки і ґонт, нагодував та подоїв худобу, потім витяг куплені харчі — здебільшого сухі продукти та концентрати, котрі витрачалися повільно після того, як Арлетт перестала верховодити біля печі. Зробивши цю роботу, я поставив на плиту грітися воду, щоби скупатись, і здер із себе мокрий одяг.

З правої передньої кишені зіжмаканого комбінезона я витяг гаманець із грішми, перерахував і побачив, що в мене залишилося цілих ледь не 160 доларів. Навіщо я взяв стільки готівкою? Бо думками блукав деінде. Де це деінде, заради Бога? Біля Арлетт і Генрі, звісно. Не кажучи вже про Генрі й Арлетт. Тільки про них я здебільшого й думав у ті дощові дні.

Я розумів, що тримати на руках так багато грошей — дурна справа. їм треба повернутися до банку, де вони могли б нарощувати невеличкий відсоток (хоча, звісно, не до порівняння з відсотками за позикою), поки я не придумаю, яким чином їх краще пустити в діло. А тим часом треба їх покласти в якесь місце, де їм буде безпечніше.

Спливла на ум шабатурка, у котрій лежав червоний хвойдівський капелюшок. Там вона ховала свої гроші, і вони там пролежали в безпеці бозна-скільки часу. У гаманці в мене їх було забагато, щоб просто заткнути за стрічку, тож я подумав, що покладу їх у сам капелюшок. Там вони полежать лише до моменту, коли в мене з’явиться привід з’їздити знову до міста.