Повна темрява. Без зірок

Я дочув здаля, як він затріснув свої двері. А потім почулися також неголосні, проте явні схлипи.

— Ти поранила його почуття, — сказав я.

Вона висловила свою думку, що почуття, як і справедливість — це також останні притулки для слабаків. А тоді простягнула до мене склянку. Я її наповнив, розуміючи, що нічого зі сказаного зараз нею сама вона вранці не пам’ятатиме (повсякчас маючи на увазі, що вона й завтра буде тут і привітає наступний ранок) і все заперечуватиме — аж пінитиметься, — якщо я їй розповім. Я бачив її в п’яному стані й раніше але аж такого вже давно не траплялося.

Ми закінчили другу пляшку (вона закінчила) і половину третьої, перш ніж її щелепа відпала на залиті вином груди і вона захропла. Проходячи через її здавлене таким чином горло те хропіння нагадувало гарчання якоїсь злющої собаки.

Я обійняв її за спину і, підчепивши долонею під пахву, звів на ноги. Вона щось протестуюче промурмотіла і слабенько ляснула мене смердючою рукою.

— О’лиш ме’е с’о’ої. Я спа... хо...

— Зараз спатимеш, — сказав я, — але в ліжку, а не тут, не на ґанку.

Я повів її — вона спотикалася й хропла, одне око заплющене, а друге, хоч і затуманене, дивиться — через вітальню. Відчинилися двері кімнати Генрі. Він став в одвірку, з безвиразним, набагато старшим за його справжній вік лицем. Кивнув мені. Лише один короткий порух голови, але він сказав усе що мені потрібно було знати.

Я вмостив її до ліжка, зняв з неї туфлі і залишив її хропти з розчепіреними ногами і одною рукою, звислою з матраца додолу. Я пішов назад до вітальні, де знайшов Генрі, котрий стояв біля радіоприймача, який Арлетт приневолила мене придбати за рік до того.

— Вона не має права казати такі речі про Шеннон, — прошепотів він.

— Але ж казатиме, — відповів я. — Така вже вона є, така якою її сотворив Господь.

— І вона не має права забирати мене від Шеннон.

І це вона зробить, — сказав я. — Якщо ми їй дозволимо.

— А ти не міг би... Татуню, ти не міг би знайти й собі адвоката?

— Невже ти гадаєш, ніби будь-який адвокат, якого я зміг би найняти за ті мізерні гроші, що маю в банку, зможе вистояти проти тих адвокатів, котрих компанія «Фаррингтон» нацькує на нас? У них широчезний розмах в окрузі Гемінгфорд, а я можу розмахнутися хіба що своїм серпом. Вони тягнуться по ті 100 акрів, і вона єдиний для них шлях до їх отримання. Єдиний, але ти мусиш мені допомогти. Допоможеш?

Доволі довго він стояв мовчки. Стояв, похиливши голову і я дивився, як сльози капають з його очей на плетений гачком килим-хідник. А потім він прошепотів:

— Так. Але якщо я мушу це побачити... я не певен, що тоді зможу...

— Є спосіб, коли ти зможеш допомогти, але не бачитимеш. Сходи-но до повітки й принеси джутовий мішок.

Він зробив, як я просив. Я пішов до кухні і взяв найгостріший з її різницьких ножів. Коли, повернувшись із мішком, він побачив ніж, обличчя його побіліло.

— Це конче мусить бути зроблено цим? А ти не міг би... подушкою...

— Це буде занадто повільно й занадто важко, — відповів я. — Вона борсатиметься.

Він прийняв мої пояснення так, ніби я до своєї дружини встиг убити вже дюжину інших жінок і добре розумівся на цій справі. Але ж я не розумівся. Просто я пам’ятав, що у всіх моїх напівпланах — іншими словами, в моїх мареннях про те, як я її здихаюся, — я завжди бачив саме цей ніж, котрий зараз тримав у руці. Отже, він і буде. Або цей ніж, або нічого.

Отак ми з ним і стояли у світлі гасових ламп — у Гемінгфорд-Хоум не було електрики, окрім як від генераторів, до 1928 року, — дивлячись одне на одного, в той час як велику нічну тишу, що живе в серцевині речей, зламував лише неприємний звук її хропіння. Проте у спальні перебувала ще й третя сутність: її невідворотна воля, котра існувала окремо від самої тієї жінки (ще тоді мені здалося, ніби я її відчув; тепер, через вісім років, я в цьому впевнений). Це історія з привиддям, але привиддя було там присутнє ще навіть до того, як жінка, котрій воно належало, померла.

— Гаразд, татуню. Ми... ми відправимо її на Небо, — обличчя в Генрі посвітлішало від цієї думки. Яким мерзотним мені це видається тепер, особливо, коли я думаю про те, як він закінчив.

— Все відбудеться швидко, — запевнив я. Я змалку перерізав горла безлічі свиней і гадав, що так і буде. Проте помилявся.

* * * * *

Коротше казати. У ті ночі, коли я не можу заснути — а таких багато, — все прокручується знову й знову: кожен її смик, і кашель, і крапання крові елегантно уповільнено, тож хай розповідь про це буде якомога коротшою.

Ми ввійшли до спальні, я попереду з різницьким ножем у руці, мій син за мною з джутовим мішком. Ми ступали навшпиньках, але могли б іти хоч під брязкіт цимбалів, вона б не прокинулась. Я показав жестом Генрі, щоб став праворуч від мене, за її головою. Тепер ми вже чули не лише її хропіння, а й цокотіння «Біг Бена»[10], будильника, що стояв на її нічній тумбочці, і дивна думка майнула мені: ми — як ті лікарі біля смертного ложа якогось визначного пацієнта. Хоча, я гадаю, лікарі біля смертного ложа, як правило, не тремтять зі страху й почуття провини.