Правда

Двері рипнули, і в приміщення увійшов низенький підстаркуватий жрець. Пан Шпилька інстинктивно вхопився за важкий свічник.

— Перепрошую, ви, е-е-е, на опівнічну службу? — здивувався старий, кліпаючи на світло.

Тепер руку пана Шпильки, що вже здійняв був свічник, спинив пан Тюльпан.

— Ви що, здуріли? Ви нормальна людина? — просичав він.

— Що таке? Ми ж не можемо дозволити, щоб він…

Пан Тюльпан вихопив срібного кийка з руки напарника.

— Та ви погляньте, мля, сюди. Га? — сказав він, ігноруючи ошелешеного жерця. — Це ж геніальний Селліні! П’ятсот років! Подивіться на цю різьбу! Мля, та для вас же це всього лише п’ять фунтів срібла!

— Насправді, е-е-е, це Футокс, — вставив жрець, чиє мислення ніяк не могло набрати потрібної швидкості.

— Що? Учень? — здивувався пан Тюльпан; від подиву він навіть припинив обертати очима.

Тюльпан перевернув свічник і подивився на підставку.

— Гей, і правда! Тут печатка Селліні, але є й маленьке «f». Вперше, мля, бачу його ранню роботу. Він, мля, теж був чудовим ювеліром — просто ганьба, що в нього було таке дебільне прізвище. Знаєте, преподобний, скільки за це можна було б виручити?

— Ми сподівались доларів на сімдесят, — із надією сказав жрець. — Ми знайшли це в старих меблях, що їх заповідала церкві одна старенька леді. Власне, ми тримали його тільки з сентиментальності…

— У вас лишилась скринька, в якій він лежав? — спитав пан Тюльпан, продовжуючи крутити свічника в руках. — Цей майстер робив чудові подарункові скриньки. З вишневого дерева.

— Е-е-е… ні, не думаю…

— От мля.

— Е-е-е… але ж цей свічник усе ще чогось вартий? Здається, у нас десь був ще один…

— Якщо знайти зацікавленого колекціонера, можна отримати тисячі чотири, — сказав пан Тюльпан. — Але, гадаю, якщо знайти другий свічник, можна отримати тисяч дванадцять. Футокс тепер страшенно, мля, популярний.

— Дванадцять тисяч! — пробелькотів жрець. В його очах промайнув відблиск смертного гріха.

— Чи й більше, — кивнув пан Тюльпан. — Пречудова робота. Я просто щасливий тримати її в руках. — Він із докором поглянув на пана Шпильку. — А ви хотіли використати це як важкий тупий предмет.

Він благоговійно поставив свічник на стіл і обережно протер його рукавом. А тоді з розвороту вперіщив жерця кулаком по голові. Той зі стогоном осів.

— І таку річ вони, мля, тримали у звичайній шафі, — сказав він. — Чесне слово, хочеться плюватись!

— Хочеш забрати? — спитав пан Шпилька, пхаючи одяг до торби.

— Ха. Не сумніваюсь, що будь-який барига в цих місцях просто пустить його на переплавку. Я, мля, такого гріха на душу не візьму. Давай уже знайдемо того, мля, собаку і заберемось із цього болота. Воно мене реально пригнічує.

Вільям упав, очуняв і безтямно подивився на стелю.

Двома хвилинами пізніше на кухні з’явилась пані Секретова, озброєна лампою, коцюбою та, що найважливіше, бігуді у волоссі. Подібна комбінація гарантувала перемогу над будь-яким непроханим гостем, за винятком хіба що найсильніших натур.

— Пане де Ворд! Що ви робите? Середина ночі!

Вільям підвівся і поглянув на відчинену шафу.

— Даруйте, пані Секретова, я перекинув каструлі. Я все відшкодую. Але де ж терези?

— Терези?!

— Терези! Кухонні терези! Де вони?

— Пане де Ворде, я…

— Де бісові терези, пані Секретова? — у відчаї скрикнув Вільям.

— Пане де Ворде! Що ви собі дозволяєте?

— Пані Секретова, доля всього міста — на шальках терезів!

На зміну її гніву повільно приходила розгубленість.

— На моїх терезах?

— Так! Тобто — може опинитись!

— Ну, гм… Взагалі-то вони на буфеті, за торбочкою з борошном. То ви кажете, доля всього міста?

— Цілком можливо! — запхавши до кишені важкі мідні гирьки, Вільям відчув, як вони відтягли полу його куртки.

— Візьміть-но старого мішка з-під картоплі, — порадила пані Секретова, геть збита з пантелику.

Вільям схопив мішка, повкидав усе туди і кинувся до дверей.

— Що, і Академії, і річки? — нервово спитала господиня.

— Саме так!

Пані Секретова зціпила вуста.

— Не забудьте потім добре помити терези! — сказала вона йому в спину.

До кінця свого шляху Вільям помітно сповільнив ходу. Великі залізні терези плюс повний набір гирьок нести не так-то вже й легко.

Але ж у цьому й була вся суть, чи не так? Вага! Спочатку бігцем, а потім — усе повільнішим кроком він ніс свій тягар крізь холодну туманну ніч, доки не досягнув Осяйної вулиці.

В приміщенні «Сенсацій» ще світилося. Цікаво, скільки триває робочий день у тих, хто просто висмоктує тексти з пальця, подумав Вільям. Але його тема — реальна. І навіть має цілком пристойну вагу.

Він гамселив у двері, доки йому не відкрив хтось із гномів. Шокований гном побачив, як Вільям де Ворд, явно не при собі, рвонув повз нього всередину і кинув на стіл терези з гирями.

— Будь ласка, підніміть пана Вернигору. Ми маємо підготувати новий випуск! І, даруйте, чи немає у вас десяти доларів?

Коли Вернигора — в нічній сорочці, проте в шоломі — з’явився в кімнаті, він далеко не одразу зрозумів, що відбувається.

— Ні, десять доларів, — пояснював Вільям ошелешеним гномам. — Десять доларових монет. А не суму в десять доларів.

— Навіщо?

— Щоб побачити, скільки важать сімдесят тисяч!