Правда про Росію

«4 лютого 1565 року Москва побачила сповнення умов, оголошених царем для духівництва та для бояр в Слободі Олександрівській. Розпочали страчувати, так званих, зрадників, що нібито змовлялися разом з Курбським на життя царя, цариці Анастасії та її дітей. Першою жертвою був знаний воєвода князь Горбатий Шуйський. Цей видатний полководець, що багато спричинився до здобуття Казанського ханства, був засуджений на смерть так само, як і його сімнадцятирічний син. Вони обоє вступили на місце тортур спокійно та гідно, тримаючись за руки... Зять Горбатого, князь Ховрін, грек родом, великий старшина Головін, князь Сухой Кашін, князь Горенський — були повішені того самого дня. Князя Шеверьова посадили на паль. Князів Куракіна та Немого постригли в ченці; велика кількість бояр та боярських дітей була позбавлена майна, інші — засуджені на вигнання» (Карамзін, т. IX, ст. 99).

Не будемо тут наводити за Карамзіном описи злочинів оприччини, що з наказу царя руйнує, грабує, гвалтує, палить та пустошить решту населення Москви і околиць, так звану, земщину, поставлену царем поза законом. Цар сам бере якнайдіяльнішу участь в геройствах своєї опрйччини і своїх власних синів примушує до цього.

«У керуванні справами, — пише далі де Кюстін — життя цієї потвори є суміш енергії та підлосте. Він загрожує своїм ворогам, доки вважає себе сильнішим, а переможений — він плаче, скиглить. Він знеславлює себе, знеславлює свою країну, свій народ і ніколи не знаходить спротиву, жодний голос не піднесеться проти цих потворностей!!! Ганьба, ця остання кара націй, що зраджують самих себе, не отвирає очей москалям!..

Кримський хан спалює Москву, цар утікає. Він повертається до своєї столиці, яка є купою попелища, його приявність викликає серед решток населення більше страху, аніж його спричинив ворог. Але все одно, ніхто ані «мур-мур» проти Царя, що ганебно втік...

Поляки, шведи по черзі пізнають надмір його нахабства та його трусливости. У пересправах з кримським ханом він принижує себе, даруючи татарам Казань та Астрахань, що він від них видер з такою славою. Він грається славою, як усім. Не зважаючи на кількакратні зради свого шефа, Московщина завжди невтомна в рабстві, ані на хвилину не залишає слухняносте, такої ж тяжкої і принижуючої; героїзм обійшовся б дешевше цій нації, жорстокій супроти себе самої».

VIII КРЕМЛЬ І ЙОГО ЖИТЕЛІ-ТИРАНИ

НЕ ВВАЖАЮЧИ ПОТРІБНИМ ДОКЛАДНІШЕ ЗУПИНИТИСЯ НА ДАЛЬШИХ СТОРІНКАХ ЛИСТІВ ДЕ КЮСТІНА, ПРИСВЯЧЕНИХ ІВАНОВІ IV, УВАЖНІШЕ РОЗГЛЯНЕМО ДОДАТОК ДО ЛИСТА 26-ГО, ЯКИЙ СПОЧАТКУ БУВ ПРИСВЯЧЕНИЙ ХАРАКТЕРИСТИЦІ КРЕМЛІВСЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ, ПРО ЯКУ КЮСТІН ПИШЕ ТАК:

«Я хочу вам ще раз сказати, що мистецтво не має назви для окреслення архітектури цієї пекельної твердині; стиль цих палаців, цих в’язниць, цих каплиць, що звуться соборами, не нагадує нічого знаного. Кремль не є ані в мавританськім стилі, ані в готичнім, ані в старовиннім, ані навіть у чистім візантійськім. Це, даруйте мені цей вираз, архітектура царична (czarigue).

Іван є ідеалом тирана, Кремль є ідеалом палацу тирана. Цар є мешканцем Кремля; Кремль це дім царя. Я не маю нахилу до нововитворених слів, але «царична архітектура» — таке окреслення потрібне для кожного мандрівника, бо жодне інше не в стані вам змалювати того, що воно викликає в думках кожного, хто знає, що таке цар.

В Москві є два міста; місто катів та місто жертв. Історія нам оповідає, як ці два міста могли народитися поруч себе та існувати — одно серед другого.

Кремль був відгаданий Лямартіном, що, не бачивши його, змалював його в своїм описі міста допотопних велетнів. Не зважаючи на поспіх праці, або може, дякуючи цьому поспіхові, що заступає імпровізацію, «Упадок Янгола» має місця першорядної краси, це поезія фресок... (Lamartine: «La Chute d’un Ange»),

Признаюся, що для того, щоб добре оцінити якості цього епічного твору, мені довелося прийти аж до підніжжя Кремля, читати криваві сторінки історії Росії. Карамзін, хоч він і боязкий історик, але повчальний, бо він має чесну основу, яка пробивається крізь його розважливі звички та яка змагається з його московським походженням та із забобонами його виховання. Бог покликав його помститися за людство, можливо всупереч йому та всупереч авторові. Без потурань — що я йому закидаю — йому не дозволили б писати, безсторонність викликає тут враження революції, а моя щирість буде визнана за зраду.

Я почну з вибачень, що ними Карамзін вважає потрібним звернутися до деспотизму після того, як він насмілився змалювати тиранію: суміш відваги та боязні, яку ви зустрічаєте в цьому уступі, надихне вас, як і мене, подивом всуміш із співчуттям до історика, так придавленого подіями щодо вислову своїх думок.