Правда про Росію

Росія бачить в Європі здобич, яка через наші роздори, раніше чи пізніше, буде їй віддана на поталу; вона вирощує серед нас анархію в надії скористатися зіпсуттям, викликаним нею, бо воно сприяє її намірам: це історія Польщі, розпочата на велику скалу. Від довгих років Париж читає революційні часописи, революційні в кожнім сенсі, підкуплені Росією. «Європа — кажуть — у Петербурзі вступає на шлях, яким ішла Польща, вона вичерпується через пустий лібералізм, тоді як ми лишаємось могутніми, якраз через те, що ми не є вільними; потерпім у ярмі; ми примусимо інших заплатити за нашу ганьбу.»

План, який я вам розкриваю, може видатися для неуважних очей химерним, але його визнає справжнім кожен втаємничений у хід справ в Європі та в урядові таємниці останніх двадцяти років. Він подає ключ до багатьох таємниць, пояснює одним словом надзвичайну важливість того, чому загально шановані та поважні особи бажають тут, щоб чужинці бачили їх лише з гарного боку. Коли б росіяни були, як вони кажуть, опорою ладу та законности, то чи використовували б революціонерів та, що ще гірше, послуговувалися б революційними засобами?

Далі у своїх висновках з подорожі де Кюстін з жалем згадує про теперішнє прихильне (за Папи Римського Григорія XVI) ставлення Ватикану до палкінського «райху». Поза тим він обстоює суто революційну роль Росії всупереч усім «легітимним» маскуванням її оберполіцмайстра та ширше спиняється над моральним упадком уярмленої царями православної Церкви.

«Потворне признання для Росії з боку Риму є одним з наслідків обману, перед яким я хочу вас перестерегти. Рим та ціле католицтво не має більшого й небезпечнішого ворога, ніж імператор Росії. Раніш чи пізніш, схизма царюватиме в Царгороді; от тоді християнський світ, поділений на два табори, переконається, яку кривду вчинила римська церква через політичне засліплення її керівника.

Цей володар, наляканий безладдям, у яке впали суспільства по його вступі на папський престіл, занепокоєний моральним злом, яке спричинили Європі наші революції, без підтримки, загублений серед байдужого або насмішкуватого світу, найбільше боявся народніх повстань, від яких він потерпав та бачив терпіння своїх сучасників. Тоді, йдучи назустріч зловорожим впливам певних обмежених душ, він тримався людської мудрости, обережности. Він показав себе мудрим на світський взір, зручним на людську міру, отже сліпим та слабим перед Богом. От чому справу католицтва в Польщі покинув її природний оборонець, видимий вождь справжньої Церкви. Чи багато є тепер націй, що пожертвували б своїх вояків задля Риму? А коли в своїм зреченні папа ще знаходить народ, готовий дати себе задушити для нього... він його відлучає! Він єдиний володар на землі, який мусив би бути до смерти з тим народом, відлучає його, щоб приподобатись зверхникові схизматицької нації! Вірні питають із жахом, що сталося з невсипущої яснозорости святого престолу; мученики, вражені відлученням, бачать католицьку віру зрадженою Римом грецькій політиці. І Польща, збентежена в своїм святім спротиві, кориться своїй долі, не розуміючи її. Ці закиди, що, здається, не переступають межі пошани, були виправдані останніми постановами римського двору.

Чи не визнав заступник Бога на землі ще від Вестфальського трактату, що всі війни в Європі є релігійними війнами?...».

Далі де Кюстін пише, що Ватикан під впливом московських послів понизився до звичайної уступливої та компромісової світської чи «королівської» політики. Як віруючий католик — маркіз зазначає:

«Трон королів переходовий у своєму триванні, а трон папи — вічний, так, вічний, бо священик на цьому троні буде величніший та передбачливіший у катакомбах, ніж у Ватикані. Обманутий хитрощами дітей доби, він зовсім не помітив істоти речей та в збоченнях, куди його кинула політика страху; він забув черпати свою силу звідтіль, де вона є: в політиці віри.

Незнання релігійних справ тепер таке, що один католик, людина великого розуму; якому я читав цей уступ, перебив мене словами: «Ви вже більше не католик, — сказав він мені, — ви ганите папу!!!» Неначе б папа був безгрішним так, як він є непомильним у справах віри. Бо й ця непомильність сама підлягає певним обмеженням, як твердять ґаллікани, що проте вважають себе за католиків. Чи Дайте був коли заскаржений за єресь? А проте якою мовою він промовляє до пап, яких він умістив у своєму пеклі? Найліпші люди нашого часу впадають у плутанину ідей, що викликала б сміх у школярів минулих віків. Я відповів моєму критикові, відсилаючи його до Боссюета. Його виклад католицького вчення, ухвалений, стверджений, прославлений повсякчасно та прийнятий римським двором, достатньо виправдовує мої засади.

Ще терпеливосте, а часи достигають, незабаром ціле питання буде яскраво поставлене і правда, боронена своїми законними оборонцями, знову поширить свою владу над духом націй...»