Правда про Росію

На жаль, листи Фарнгаґена до Кюстіна до нас не дійшли, тому і відповідь його на ці запити невідома. Але певну відповідь на ці питання знаходимо натомість у книзі Мих. Лемке «Николаевскіє жандарми і література 1826-1855» (Изд. второе С. В. Бунина, С. Петербург, 1909, ст. 141-152). Лемке, скориставшись нагодою ліберального подиву за короткого урядування міністра внутрішніх справ, кн. Святополк-Мирського, одержав у 1904 році дозвіл переглянути архів третього відділу канцелярії його величности і знайшов там листування в справі книги Кюстіна. Даємо, отже, слово цьому дослідникові. Лемке пише:

«На початку 1843 року в Парижі вийшла книга маркіза де Кюстіна — «La Russie en 1839», в якій автор, аристократ, консерватор та великий католик, змалював Росію такою, якою він її побачив під час свого перебування там протягом кількох місяців 1839 року. Маркіз вирушив до Росії, щоб знайти там аргументи проти конституційного правління, а повернувся до Франції сторонником конституції... Наврядчи яка інша книга про Росію, видана за Ніколая I-го в Європі, так прославилася і так роззлостила російського царя та його двораків. Кюстін промовляє дуже спокійно, з поважними доказами, а тому заперечувати його тяжко. Я не спинятимусь на переказі цілого змісту його книги, а наведу лише кілька прикладів, вибираючи їх із розвідки п. Тарле (Є. Тарле: «Самодєржавіє Ніколая I-го і французское абщєствєнноє мнєніє», Билоє, 1906 р.).

Вже з перших днів перебування в Петербурзі Кюстін зрозумів, що «російський уряд — це стан облоги, який став моральним станом суспільности». «Російський спосіб правління — це абсолютна монархія, прикорочувана вбивством». Усе пригноблене боязко тулиться, все понуре, все мовчазне все сліпо кориться невидимій палці. «Тупа і залізна дисципліна касарні скувала всіх та все». «Я неначебто бачу тінь смерти, що нависла над цією частиною світу». «Як міркую над цими подіями (заслання непокірних селян цілими селами на Сибір — М. Лемке) та про силу інших жорстокостей, більше або менше таємних, які щоденно докопуються в глибині цієї величезної імперії, де віддалі однаково сприяють заколотам та репресіям, то я починаю ненавидіти країну, уряд, усе населення. Непоборно важке почуття охоплює мене і я думаю лише про те, як би втекти». Ніколай І заявив Кюстінові: «Деспотизм ще існує в Росії, бо він становить істоту мого правління, але він є в згоді з генієм нації»... Як маркіз довідався про відношення Ніколая І до дітей декабристів, то створив собі остаточний погляд на нього: «Немає більш хитань, немає більш непевносте, для мене суд над імператором Ніколаєм, нарешті, відбувся. Він — людина твердої вдачі та волі, й це конечне, щоб стати в’язничним доглядачем третини земної кулі. Але в нього немає великодушносте, про це мені добре свідчить ужиток, що його він робить зі своєї влади...»

Щоб знати, як поставилась до книги Кюстіна поступова частина суспільства, послухаймо, що сказав про неї Герцен:

«Без сумніву — це найцікавіша та розумна книга, з написаних чужинцями про Росію. Є там помилки, є багато поверхового, але є справжній хист мандрівника, спостерігача, проникливий зір, що вміє схопити образи, що вміє по кількох зразках відгадати масу. Найліпше схопив він штучність, що вражає на кожному кроці та вихвалювання європейського життя, яке в нас тільки й є, що на показ. Є вислови вражаючої влучности: «un empire de facades... La Russia est police non civilisee» та ін. Він глибоко відгадав вдачу суспільносте, змальовуючи ірбнію та смуток, пригнобленість та сваволю. Він оцінив народну вдачу — це велике досягнення... Тяжезний вплив цієї книги на росіян: голова хилиться долів й опадають руки; і боляче через те, що відчуваєш правду; і прикро, що чужий доторкнувся до болючого місця; і прощаєш йому за багато речей, а найбільш за любов до народу» (А. И. Герцен: «Сочиненія», изд. Павленкова, VI, 88-89).

Анненков писав, що в Росії, «хоч книга була суворо заборонена, одначе, її всюди читали» («Лит. Воспомінанія»).

До цих даних Лемке-Тарле додамо, що сам редактор «Москвитянина», московський професор-історик М. П. Поґодін занотував тоді у своєму щоденнику: «Прочитав цілу книгу Кюстіна. В ній багато жахливої правди про Росію. За змалювання вчинків деспотизму для нас непомітних, я готовий до землі вклонитись перед автором».

Так само й фрейліна петербурзького двору та дружина тверського губернатора, приятелька Пушкіна та Гоголя, відома Смірнова-Россетті, прочитавши книгу Кюстіна, писала з Баден-Бадену до Жуковського, що також перебував десь у «своїй» Німеччині: «Ай да матушка Росія... Кюстін прав...»