Правда про Росію

Невдовзі після Кюстіна в Росії побував Оноре де Бальзак, що мав значно вищий за Кюстінів літературний авторитет. Однак його приймали набагато стриманіше за маркіза. Бальзак висловився після цього приблизно таю він одержав у Петербурзі ляпаса, який би варто було дати Кюстінові.

С. Гессен та А Предтеченський наголошували: поява Кюстіна в Росії мала передовсім відтінок політичного значення. Адже тодішні стосунки Франції і Росії значно ускладнилися. Російський імператор Микола І гостро й постійно ненавидів Людовика-Філіппа, «короля барикад». Після липневої революції 1830 року він говорив французькому посланникові, що «глибоко ненавидить принципи, які зманили французів на помилковий шлях». Імператор навіть носився з думкою про відродження Священного союзу і вів переговори з Прусією та Австрією про зосередження російської армії на західному кордоні. Одначе факт визнання Людовика-Філіппа всіма іншими європейськими державами змусив і Миколу визнати «короля барикад» законним правителем Франції, з якою, так чи інак, а належиться рахуватися.

Французька ж громадська думка негативно ставилася до Росії саме через деспотію Миколаївського самодержавства, а також через ту жорстокість, із якою Росія придушувала польське повстання 1831 року. Микола І поставав в уявленнях свободолюбивих французів (та й не тільки французів) страхітливим жандармом-держимордою з руками по лікті у крові.

Є версія, що з Кюстіном царський двір пов’язував надію створити Миколі І у Франції паблісіті. Бо ж гість мав не тільки відповідний стан і статус, а й талановите перо в руках. Отже, він при його бажанні може творити відповідну опінію. Отож, як уже мовилося, Кюстінові було виявлено особливо люб’язний прийом. Імператорський двір зустрів його майже як національного героя. Микола І персонально опікувався французьким гостем, осипаючи його люб’язностями.

Однак Кюстін не виправдав сподівань. Те, що згодом російський двір прочитав у його книзі, було значно страшнішим, аніж у Радищева чи Чаадаєва. Він, власне, замахнувся на самісінькі основи.

Кюстін одержує запрошення від царя на різні учти. Спершу він захоплюється їхньою велелюдністю, далі почуває силуваність того, що розгортається перед його очима, імітацію народних веселощів. Це так властиво саме для Російської імперії. Француз виводить своєрідну формулу цього явища: «Отже, ця голова без тіла, цей монарх без народу дає народні святкування.» І далі таке спостереження; «Мені здається, що перед тим, як шукати (імператорові, — М. С.) популярності в народові, треба б створити сам народ».

Кюстін діагнозує: Росія просто дивовижно піддається всім видам обману. «Раби існують у багатьох країнах, але щоб знайти таку кількість придворних рабів, треба приїхати в Росію. Не знаєш, чому більше дивуватися: лицемірству чи протиріччям, що владарюють у цій імперії. Катерина II не вмерла, бо, всупереч відкритому характерові її онука, Росією, як і раніше, править облуда. Щиро зізнатися в тиранії було б тут великим кроком назад»!

За Кюстіном, росіяни обдурюють себе, а також намагаються — і доволі успішно — обдурювати весь світ. Здається, всі дивляться на Росію саме через ті окуляри, які запропонувала їм Росія. Повторюють про неї ті міфи, які вона сама про себе вигадала. Кюстін чи не єдиний із зарубіжних авторів, хто на цьому виразно наголошує. Він же й інкримінує багатьом іноземцям співучасть в обдурюванні росіянами світу. «Що може бути потворніше за письменників, котрі збіглися сюди з усіх кінців Європи, щоб проливати сльози розчуленості від зворушливої фамільярності стосунків, що пов’язують російського царя з його підданими? Або Росію ще не описували люди, незалежні за своїм становищем чи духовними якостями, або ж навіть правдиві розуми, потрапляючи в Росію, втрачають свободу суджень». Вони підхоплюють тут панівні мотиви й, сяк-так інтерпретуючи їх, артикулюють для світу.

Кюстін почуває в собі силу для неупередженого бачення фактів, що властива лише безстрашному інтелектові. Цю силу йому дає ненависть до зла. «Це ненависне мені зло — брехня. Повсюди, де мені доводилося стикатися з брехнею, я намагався її викривати. Ненависть до неправди додає мені бажання і сміливості описати цю подорож. Я розпочав її з цікавості, я розповідаю про неї з почуття обов’язку...» І — далі в одному з ліричних відступів з цього своєрідного автокоментаря: «Ненависть до лицемірства — ось факел, що світить мені в лабіринті світу. Той, хто обманює своїх ближніх, уявляється мені отруйником, і що вище займане ним суспільне становище, то ще винуватішим постає він у моїх очах».

Він розуміє, що через такі етичні імперативи видається тут білою вороною. Але він так само глибоко розуміє: «Прагнення до правди, що окрилює нині французів, ще невідоме в Росії».

Кюстін із глибоким подивом спостерігає за тотальною владою імператора. Все ще не вірячи, що Росія не має жоднісінького обмеження сваволі самодержця (справді самодержця!), він допевнюється: так, ніде в світі — ні в Туреччині, ні в Китаї, де монархи мають велику владу, — ніде немає нічого подібного.