Правда про Росію

Культура складна і культура — це лад, а ми діти хаосу, що е безладом. Культура — це ієрархія вартосте і нерівність, а ми любимо рівність хаосу і знати не хочемо жодної ієрархії. Культура — це світ, а наші звиклі до темного хаосу очі не зносять світла. Культура — це творчість, а ми хаос, здібні лише руйнувати. Культура — це краса, а вона нас ображає, як кожна нерівність. Краса є дійсне світло життя, а вона нам здається грішною і ми навіть боїмося і ненавидимо її. Навіщо нам краса? Що може вона промовити до нашого розуму та серця? А вже ж ми звикли оглядати не життя, що є красою, а смерть, що є гидкою. Зрештою, культура — це істина. А ми не хочемо, ми боїмося височин, наша думка не йде далі низьких невиразних, хаотичних півістин. Культура, крім того, завжди є талант і дар Божий, а ми нелюбимо Бога і не стерпимо таланту. Ми не стерпимо нічого, що підноситься над плоскою, тупою й мертвою пересічністю, мірнотою. Та й взагалі ми не можемо любити (не годні). Ми вміємо лише ненавидіти. Як же ми можемо зрозуміти та засвоїти культуру, що сама є любов’ю?

Ми не розуміємо ладу ані в сфері ідей, ані в сфері соціальній. Ми ненавидимо будь-яку форму тому, що хаос є безформним. Будь-яка форма — це життя і краса, а ми не любимо ані краси, ані життя. Ми не знаємо міри ніде, і будь-яка міра нам здається примусом, будь-який порядок насильством, будь-яка влада — сваволею. Насправді ми не розуміємо ані влади, ані свободи, тому й душа душі нашої є сваволя. У нас і на верхах культури залишається щось первісно-варварське. І ми щирі, коли кажемо, що не хочемо влади навіть для себе. Ми не лише звикли до анархії, а й любимо її взаправду. Ми є природні анархісти. Анархізм є наша споконвічна, справжня релігія і наша справжня філософія і ми ненавидимо будь-яку владу, будь-яку нерівність. А істотно ми ставимося з презирством до самої праці, до слави й до геройства. Чи не сказав Достоєвський, що найспокусливіше для нас право — це є право на безчестя?» (А. Салтиков: «Две России», Мюнхен, 1922).

Слід згадати й про пророчі й глибокі та гіркі спостереження відомого московського критика Костянтина Лєонтєва, який власне прийшов до тих самих висновків, що й Кюстін.

Лєонтєв пише:

«Своєрідний наш руський психічний лад, між іншим, і тим, що до цього часу, здається, в історії не було ще народу менш творчого, ніж ми... Всі ці огидні особисті наші хиби викликають потребу деспотизму. Як плем’я, як мораль, ми значно нижче європейців.»

«Так, любий мій, — пише він до Александрова, — не бачу яв руських людях тієї якоїсь особливої та нечуваної моралі «любови», з якою носився Ваш підпільний пророк Достоєвський, а за ним носяться й інші і на культурне значення якої розраховують... Я перепрошую, не розумію тих, які твердять про родинність нашого народу. Майже всі чужеземні народи, не лише німці й англійці, а й... українці, греки, болгари, серби... навіть турки значно родинніші (семейственнее) від нас, великоросів...

...(Петербурзька) Росія, ця міщанська Європа, сама тріскає всюди по швах й уважне вухо чує цей багатозначний тріск щохвилини й розуміє його жахливе значення» (р. 1880)... ми несподівано з наших державних надр, спочатку безкласових, а потім безцерковних — породимо антихриста...» (Бердяев: «К. Лєонтєв», Париж, В-во YMCA).

Автор відомих англомовних праць про Чінґісхана Міхаїл Правдін (Лондон) у травні 1955 року виголосив в «Амерікен Гавз» у Штутґарті доповідь на тему «Чи Росія — це Європа?»

У цій доповіді Правдін твердив, що москвичи не почували себе нікол и європейцями, вони до цього зовсім і нездатні. Вони ніколи й не думали стати європейцями, в них не було й немає найменшої охоти європеїзуватись. Європа була й залишилась їм по нині чужою. Характер москвинів упродовж сімох століть не змінився. Він і нині той, що був перед 700 роками. їхня духовна вдача така сама нині, як була колись за часів панування на ними «золотоординського хана». Як тоді, так і тепер, москвини без спротиву підлягають тому, хто над ними панує і ними володіє. Шанують своїх володарів, тремтять перед ними, й радо по-рабськи виконують їхні накази.

Однаково, чи за часів хана, чи за царів, чи сьогодні в час більшовизму, з його незмінною хансько-царською політикою під зміненою назвою, — завжди були в Росії пани-деспоти й работупий, терпеливий народ і завжди закривала себе московська сатрапія перед Європою та її культурою, Духовністю, економікою і стилем життя.

Політика сучасної, так званої, більшовицької Росії ні в чому не відрізняється від політики колишніх ханів: завоювати, панувати, царювати, визискувати й використовувати! Це стверджує історія царської і нинішньої більшовицької Росії...»

Це тим більше цікаво, оскільки вони були висловлені одночасно з появою «Листів» Кюстіна — того самого року Божого 1843-го!

5. ГОЛОС АМЕРИКАНСЬКОГО ПРОФЕСОРА

НАСАМКІНЕЦЬ СЛІД ЗГАДАТИ ПРО ПОГЛЯДИ ОДНОГО ДАВНЬОГО АМЕРИКАНСЬКОГО ІСТОРИКА АЛІСОНА НА ІМПЕРІАЛІЗМ МОСКВИ, ЯКІ ЦІЛКОВИТО ЗБІГАЮТЬСЯ З ДУМКАМИ КЮСТІНА.