Пригодам — ура!

А онде
в куточку,
далекім і темнім,
лежить і страждає
загублена
чемність.
Страждає
за хлопця якогось
страшенно!..

Він лізе

в тролейбус,
немов навіжений,
всідається
й дума:
«Усі ви —
хоч трісніть!
Нізащо у світі
не встану я
з місця!»

Він запросто

Дівчинку
може принизить.
Для нього
повага до старших —
дурниці…

Тому-то

й страждає
так гірко
та вперто
загублена чемність,
що може
й померти.
Шепоче про себе:
«Спасибі!»,
«Будь ласка!» —
таким голосочком,
що й слухати
важко.
Привітно
киває голівкою
всім
і всім
поступається
місцем своїм.

Візьміть її

швидше,
я дуже
вас прошу,
а то,
бідолаха,
загинути може!

6

Ось —
дружба,
забута
під партою
в школі.

Такого

не бачив я досі
ніколи!
Ну як —
поясніть мені! —
може це бути,
щоб дружбу,
як зошит
чи ручку,
забути?!

Два хлопці

у класі
її загубили —
вони
на перерві
з нічого
побились.
А друзі ж були —
Можна
заздрити тільки!
Довіку
дружили б,
якби ж то
не бійка.
А з чого вона —
Невідомо
нікому…

Тож порізно

ходять віднині
додому,
насуплені
в класі
сидять на уроках,
і жоден
не зробить
до друга
ні кроку.
А вдома —
сумують,
зітхаючи тужно,
і згадують часто
загублену дружбу…

Я певен:

Недовго
пролежить вона —
її заберуть
неодмінно
від нас!

7

Це —
Сміх
розвеселяй,
сидить і регоче,
неначе його
безперервно
лоскочуть.
І всі,
хто погляне
на згублений сміх,
так сильно
сміються,
що валяться
з ніг!
Лежать —
і регочуть,
забувши про тишу,
а сміху од того —
утричі
смішніше.

От тільки

хазяїн його —
у зажурі…
Од ранку
й до вечора
ходить
похмурий,
не біга,
не гра,
не співає,
не скаче,
а сяде
в якомусь куточку —
і плаче…

Хай швидше

до нас
завітає
за ним.
Невже
йому весело
жити
сумним?..

8

Як бачите,
є в нас
на що
подивитись,
тому —
не соромтесь,
дорослі та діти,
будь ласка,
заходьте,
скоріше
заходьте,
усе,
що згубили,
шукайте
й знаходьте!
І все,
що вам треба —
скоріше
беріть.
Та тільки
ніколи в житті
не губіть!

Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків Фантастично-пригодницька казка

1. День починається

І треба ж було, щоб історія ця трапилась в останній день канікул, тридцять першого серпня!

Адже саме в цей день мільйони майбутніх школярів-початківців та шкільних «ветеранів» по всіх селах і містах переглядали начиння своїх портфелів, ранців та сумок, приміряли шкільні форми, годинами крутилися перед дзеркалами, востаннє перегортали поки що недоторканне чисті щоденники, готові вже завтра прийняти до себе все — від одиниці з мінусом і до п'ятірки з плюсом.

Одне слово, це був останній день перед школою — з усіма його радощами, сподіваннями й турботами.

І тільки Олег Валяйко, учень тре… ой, пробачте! — вже четвертого класу, та його мала сестричка Ліза, вчорашня випускниця дитячого садка і завтрашня першокласниця, змушені були витратити цей день на зовсім інші справи…

День тридцять першого серпня для Олега розпочався о шостій годині ранку. Не подумайте, що Олег о такій ранній порі сам вибрався з ліжка й заходився робити фіззарядку. Він не дуже відрізнявся від більшості своїх ровесників, тож полюбляв ранками поніжитися в ліжку, доки тато чи мама не стягнуть з нього ковдру.

Не любив Олег і вимахувати руками та ногами без будь-якої, як на нього, помітної користі. Байдуже, що тато й мама в один голос допікали йому:

— Не робитимеш зарядки — виростеш хирлявий та кволий, не доживеш до бадьорої і щасливої старості, згублять тебе інфаркти та інсульти!