Пригоди близнят козенят

— У тебе-е-е… ріжки!..

— І у тебе-е-е…

— Ой, ми стали козенятами!

— А що я вам казав! Хе-хе-хе! А ви не вірили!

— Ой, а чого у нас хвостики такі ме-е… ме-е… м-не козенячі! — здивовано мекнув Вова.

Хвостики у близнят справді були не короткі, як у козенят, а довгі, з китицями на кінцях.

— Я не винен! Я не винен! Це не я. — запротестував чаклун. — Це. мабуть, ви не до кінця дуже хотіли. Це ви не старалися. Я ж не фахівець! Я ж аматор!

— А, нічого! Бе-е-айдуже! — бекнув Вітя. — Так навіть краще, зручніше.

І він почухав своїм хвостом собі за вухом.

— От і чудесно! Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас! — і чаклун замовк.

Близнята-козенята зазирнули у шпарку — чаклуна за парканом не було. Чаклун зник.

— Бе-е він? — здивовано бекнув Вітя.

— Ме-е знаю, — розгублено мекнув Вова.

— А, бе-айдуже! — махнув хвостом Вітя. — Якихось бе-есять хвилин бе-ути нам козенятами — не бе-удемо гаяти часу!

— Ме-е будеме-о! Ме-абуть, так і треба! — махнув хвостом Вова. І близнята-козенята підстрибом побігли до річки.

З розгону кинулися вони у воду і давай хлюпатися, плавати і пірнати. їм було так гарно й весело! Ніхто не гукав з берега: «Вітю, вилазь!», «Вово, не запливай!» Ніхто не хапав їх за ратиці і не тяг із води. Плавай і пірнай скільки хочеш.

Накупавшись, вони лежали на березі, валялися і перекидалися у траві.

Потім знову купалися-хлюпалися, плавали і пірнали, забувши про все на світі.

Ніхто їм не заважав. У тому місці берег був безлюдний. Лише далеко, ген-ген під вербою, якийсь старий рибалка сидів із вудочкою. Але він був дуже завзятий рибалка, сидів, ушнипившись у поплавець, і нічого в світі не помічав.

Сонце пішло вже на вечірній пруг, тіні подовшали, потягло прохолодою.

— Ой, Вітько, що ме-е собі думе-еєм! — мекнув раптом Вова. — Це ж уже тато з роботи прийшов. Нам же до тьоті на іме-енини.

— Швидше на бе-ерег! — бекнув Вітя.

Вони вискочили на берег, обтрусилися.

— А бе-е ж це чаклун? — розгублено бекнув Вітя. — Нам же требе-а уже обе-ертатися на хлопчиків.

— Авжеж. Ме-е ж ме-е можемо так іти на іме-енини! — жалібно замекав Вова.

— Може, ото він? — І Вітя показав ратицею на рибалку під вербою.

— Ме-е схожий! Зовсім ме-е схожий! — зітхнув Вова.

— Може, він обе-ернувся. Раз він нас зміг обе-ернути, то й сам може обе-ернутися на кого завгодно. Побігли.

І близнята-козенята пострибали берегом до рибалки.

— Дядечку чаклун! Обе-ертайте нас швидше назад у хлопчиків! — рішуче забекав Вітя.

— Нам треба до тьоті на іме-е-енини! — замекав Вова.

Рибалка підвів голову, обернувся, глянув на них:

— Тю! Якісь козенята!

І знову вшнипився у поплавець.

— Обе-ертайте швидше! — настійливо забекав Вітя.

— На іме-енини треба! — замекав Вова.

— От розбекались-розмекались! Рибу мені пополохаєте. Тільки клювати стала. Ану киш! — і рибалка сердито махнув на них рукою. А тоді підняв грудку землі й кинув у них. Козенята змушені були одбігти. Ні, то не був чаклун. То був звичайний рибалка. І він не розумів їхньої козенячої мови. Для нього то було просто собі бекання й мекання.

І тут тільки до близнят-козенят дійшов весь жах їхнього становища. Вони не могли порозумітися з людьми. Не могли навіть розказати, що з ними сталося. Люди не розуміли їхньої козенячої мови. Це ж і тато з мамою не зрозуміють і не впізнають їх. Не можна у такому вигляді повертатися додому. Близнята-козенята розгублено перезирнулись і… заплакали.

І раптом вода у річці попід берегом біля них завирувала і забулькала, як ото вона булькає у каструлі, коли закипає,— причому великими-великими бульбашками.

Бульбашки одна за одною підіймалися і лопалися, випускаючи пару.

Підніметься, спучиться великою такою півкулею і лопне. Підніметься-підніметься і лопне. І звідти пара. І от нараз одна така булька піднялася, лопнула і з-під неї з’явилася… голова чаклуна. А потім і він сам. Причому він не виплив з води, а вигулькнув сухий-сухісінький, наче вода ного не торкалася.

— Уф-ф! — сказав чаклун, ступаючи на берег. — Уф-ф! Запарився.

І справді, він весь парував, як чайник.

— Ой! Обе-ертайте нас швидше! — відчайдушно забекав Вітя.

— На іме-еиини! — відчайдушно замекав Вова.

— Ех, Відівітя! Ех, Відівова! — скрушно похитав головою чаклун. — В тому-то й справа… Думаєте, чого це я затримався? Бігав же ж додому, зазирав у чаклунські довідники та підручники. Забув я, нещасний, як це робиться. Забув потрібне заклинання. Все ж таки я аматор, самоучка. Та так і не знайшов нічого. Не встиг. Бо зараз сонце сідає, і мені більше не можна тут бути. Або ходімо зі мною, або доведеться вам усю ніч до ранку бути козенятами.

Близнята-козенята спантеличено перезирнулися. Оце так!

— Та не бійтесь, це зовсім близенько — на зворотному боці річки. Я швиденько знайду заклинання, і через якихось кілька хвилин ви знову станете хлопчиками. Тільки мерщій, бо сонце зовсім сідає.

Ну що було робити близнятам? Як подумали вони, що на всю ніч залишаться козенятами, то аж хвостики у них затремтіли. Вони навіть не втямили, як це чаклун живе на зворотному боці річки.