Пригоди близнят козенят

Мерщій! — повторив чаклун і ступив у воду. І вода завирувала, запарувала і розступилася перед ним. Вітя й Вова подріботіли за чаклуном. А потім їх огорнула пара, і вони вже нічого не бачили.

Довго йти їм не довелося. Минула якась хвилина, і вони вийшли на берег зворотного боку річки. Пара розвіялася, і вони побачили, що стоять перед залізною брамою, з щілин

якої валує дим.

— Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас! — голосно сказав чаклун.

Брама зарипіла й відчинилася.

Перше, що побачили близнята-козенята, коли зайшли, — це велике вогнище, на якому щось смажилося. Біля вогнища сидів здоровеннецький ікластий кабанюра з ключами і з ножем при боці. Перед ним лежала якась книжка. Він вирізував з неї лезом сторінки, жмакав і кидав у вогнище. Вгледівши чаклуна, кабанюра підхопився, низько вклонився і промовив:

— Приємного апетиту!

— Смачного! — відповів чаклун.

Так, мабуть, тут прийнято було вітатися, бо ні кабанюра, ні чаклун в цей час нічого ж не їли.

Після цього кабанюра підскочив до воріт і замкнув їх на великий засув.

І враз чаклун зареготав і жбурнув милицю у вогонь. А сам затанцював, приспівуючи:

— Обдурили дураків на шістнадцять кулаків! Обдурили дураків на шістнадцять кулаків!

Зовсім як дражнило Васько Бобир з їхнього дитсадка.

І тільки тут вони побачили, що чаклун зовсім не кривий, що в нього прекрасні обидві ноги. І з жахом зрозуміли, що він їх підступно обдурив і вони потрапили в пастку.

Нареготавшись удосталь, чаклун ляснув у долоні і гукнув:

— Гей, Бош Бермак!

Наче з-під землі виріс рудий здоровеннецький дядько:

— Придворний різник королеви Бош Бермак вас слухає Ваше Високочародійське Чаклунство!

— Візьми цих двох дурних козенят, Бош Бермак, і постав у стійло. Та нагодуй добряче, щоб до ранку не охляли, бо королева Пуршама буде незадоволена. Це ж почесні гості королеви. Ха-ха-ха! Отож пильнуй! Як з ними що станеться — я з тебе зроблю жменьку попелу. Відівіс-Відівас-Відівіс- Пампас! — і чаклун зник.

Бош Бермак накинув иа Вітю й Вову налигач і потяг.

Королівський різник ішов і весело співав таку пісню:

Ніхто не ріже спритно так,

Як Бош Бермак!

Як Бош Бермак!

Ой ля! Тру-ля-ля!

Мене вбивство звеселя!

І ніяка і це собака Не втекла від Бош Бермака.

Ой ля! Тру-ля-ля!

Не втечете звідсіля!

Бо за поясом ножака є завжди у Бош Бермака.

Ой-ля! Тру-ля-ля!

Бош Бермак вам не теля!

Не теля я, а різник І зроблю із вас шашлик.

Ой-ля! Тру-ля-ля!

Мене вбивство звеселя!

Близнята-козенята дріботіли за ним на налигачі і тільки жалібно мекали.

Бош Бермак привів їх у велике, стійло і припнув до залізного кільця, що стирчало у стіні високо над землею.

Посмикав налигача, перевіряючи, чи міцно прив’язав, і задоволено мовив:

— О, самі не одв’яжетееь, не дістанете. Ну. приємного апетиту, дорогі гості! На добраніч!

Він вкинув їм сіна і пішов.

У стійлі якраз була вечеря. Праворуч од Віті і Вови стояв сірий в яблуках кінь, за ним кобила, ліворуч руда корова.

— Ой, які ми бідні! — заскиглив Вітя.

— Ой. які ми нещасні! — заскиглив Вова.

— Он, що ж тепер з нами буде? — заскиглили вони вдвох.

— Дядечко Кінь! — благально сказав Вітя, бо він стояв ближче до коня.

— Тітонько Корово! — благально сказав Вова, бо він стояв ближче до корови.

— А скажіть нам, будь ласка, куди це ми потрапили?

Тітонька Корова нахилилася до них і тихо спитала:

— А ви хто такі й звідки?

І близнята, захлинаючись і перебиваючи один одного, розказали їй, як вони легковажно, за власним бажанням зробилися козенятами і що з цього вийшло.

Тітонька Корова глянула на них своїми сумними коров’ячими очима і зітхнула так глибоко, як уміють зітхати лише корови:

— Ех, бідні близнята! Мені вас дуже жаль! Ви потрапили у лиху чаклунську країну Пуршамію. де нічого хорошого на вас не чекає.

І вона розказала їм, що то за країна.

То була країна, де страшенно ненавиділи й мучили тварин. Їх без кінця цькували, катували, били, різали, пекли, смажили і варили. Править країною королева Пуршама. Вона їсть шашлик виключно з маленьких ягнят. А оце сьогодні їй забажалося покуштувати печеню з маленьких козенят, якої вона ніколи ще не їла, оскільки кози в їхній країні не водилися. То вона послала по козенят свого придворного чаклуна Відівіс-Пампаса. Отже…

— Ой-йой-йой! — затремтіли Вітя й Вова. — Що ж нам робити? Ми ж так загинемо!

— Треба вам тікати, — прошепотіла тітонька Корова.

— Але як?! Ми ж прив'язані!

— Я попробую вас розв’язати, — і вона своїм рогом почала колупати вузол налигача, яким були припнуті козенята до залізного кільця в стіні.

— Гей, мукало! — несподівано озвався дядечко Кінь. — Що ти робиш? Я все розкажу!

— Коню! — докірливо мовила тітонька Кобила, але дядечко Кінь хвицнув її ногою, і вона замовкла.

— Я знаю, ігогокало, що ти запроданець і зрадник, — спокійно сказала тітонька Корова. — Тебе залякав Бош Бермак, і за жмуток сіна ти ладен зробити будь-яку підлість. Але мені шкода близнят-козенят, і я мушу їм допомогти.

І тітонька Корова розв’язала рогом вузол і звільнила Вітю і Вову від налигача.

— Тікайте! — схилившись до них, прошепотіла вона тихо-тихо, так, щоб не чув дядечко Кінь, — У лісі розшукайте Кажана Кажановича, він вам допоможе,