Пригоди бравого вояки Швейка

З того часу, коли його кликали до генерала Фінка, він кілька разів намагався відректися від земних утіх і відмовлявся від запрошення, посилаючись на свій попсований шлунок. Вважав цю брехню потрібною, щоб його душа уникла пекельних мук, бо, як переконався, військова дисципліна вимагала цілковитого послуху. Коли генерал скаже фельдкуратові: «Пий, приятелю», той мусить пити із самої пошани до начальника. Інколи йому, щоправда, це не вдавалося. Таке бувало тоді, коли генерал після пишних польових відправ улаштовував ще пишніші банкети за рахунок гарнізонної каси. А потім у фінансовій частині змішувались усі витрати, аби для себе дещо урвати. Після таких святкувань фельдкуратові здавалося, що він морально похоронений перед обличчям святого і мусить тремтіти з жаху перед гнівом Всевишнього.

Він ходив, немов ошелешений, і, не втрачаючи в цьому хаосі віри в Бога, зовсім серйозно почав роздумувати, чи не повинен він себе щодня регулярно бичувати.

В подібному настрої він з’явився на запрошення генерала і сьогодні.

Генерал Фінк вийшов йому назустріч увесь сяючий і радісний.

- Ви вже чули, - захоплено вигукнув він, - про мій польовий суд? Будемо вішати одного вашого земляка.

При слові «земляка» фельдкурат Мартінець стурбовано поглянув на генерала. Вже кілька разів він відкидав образливе припущення, нібито він чех, і неодноразово пояснював, що до їхньої моравської парафії належать два села - чеське і німецьке і що йому доводиться одного тижня говорити проповіді для чехів, а другого для німців. У чеському селі немає жодної чеської школи, а тільки німецька, тому він мусить учити в обох школах по-німецьки, отже, він зовсім не чех. Цей логічний аргумент дав привід одному майорові зауважити за столом, що цей фельдкурат з Моравії, власне, крамниця з мішаним крамом.

- Пардон! - сказав генерал. - Я забув, це не ваш земляк. Це чех, утікач, зрадник. Служив росіянам. Буде повішений. Поки що ж заради проформи встановлюємо, хто він такий. Але це не має значення: висітиме негайно, як тільки прийде телеграфна відповідь.

Посадивши фельдкурата на дивані біля себе, генерал весело продовжував:

- У мене так: коли вже трапляється польовий суд, то все мусить дійсно відповідати темпам цього суду. Це мій принцип. Коли я ще на початку війни був під Львовом, я досяг такої швидкості, що одного суб’єкта повісили за три хвилини після вироку. Правда, це був єврей, але одного русина ми повісили через п’ять хвилин по нашій нараді.

Генерал добродушно засміявся.

- Випадково обидва не потребували духовної розради. Єврей був рабином, а русин - попом. Цей випадок трохи інший. Тут річ у тому, що будемо вішати католика. Маю чудесну ідею: аби це потім не затримало страти, ми дамо йому духовну розраду заздалегідь, щоб, як я вам пояснював, не марнувати даремно часу.

Генерал подзвонив і наказав денщикові:

- Принеси дві пляшки з тієї вчорашньої батареї. І за хвилину, наливаючи фельдкуратові повний фужер вина, привітно говорив:

- Розважтеся трохи перед духовною розрадою…

В цей страшний час через заґратоване вікно, за яким сидів Швейк на своєму матраці, почувся спів:

Ми панове, ми вояки,
Люблять нас дівчата всякі.
Гроші з каси нам дають,
А де гроші, там і п’ють.
Ца-ра-ра… Айн, цвай, драй…

Духовна розрада

Фельдкурат Мартінець не ввійшов, а в повному розумінні цього слова впурхнув до Швейка, як балерина на сцену. Прагнення до небесних благ і пляшка старого «Ґумпольдскірхен» зробили його в цю зворушливу хвилину легким, як пір’ячко. Йому здавалося, ніби він в цей священний момент наближається до самого Господа Бога, а тим часом він наближався до Швейка.

За ним замкнули двері і залишили їх на самоті. Фельдкурат натхненно звернувся до Швейка, що сидів на матраці:

- Улюблений сину мій, я - фельдкурат Мартінець.

По дорозі сюди це звернення здавалося йому найбільш відповідним і по-батьківському сердечним.

Швейк підвівся зі свого ліжка, бадьоро струснув руку фельдкурата і сказав: